Зоряник. Казка шоста
Казка шоста
Зорі — це душі людські, скільки зірок в небі,
стільки людей живе на землі,
як падає зірка — то помирає якась людина.
Відгомонів звичайний літній день.
Розійшлась череда по подвір’ях, задзеленькало вечірнє молоко у металеві цеберки.
Селяни порались у вечірніх справах. Погодувати, позакривати птицю та скотину. На городі дещо посапати, дещо полити. Огірки, помідори стиглі зібрати… та багато ще чого.
У передвечірньому літньому мареві Некремінне перегукувалось між дворами останніми сільськими новинами, муканням корів, котрих забарились подоїти, гавканням хазяйських собак, що старанно заробляли собі на вечерю.
Денна спека поступово змінювалась на нічну прохолоду. Обрій навколо села помалу втрачав чіткі обриси, затягувався вечірнім серпанком. Навколишні поля потроху вкривалися легким, напівпрозорим простирадлом тиші та спокою.
Наставав найприємніший час доби – вечір буденного дня.
Впоравшись зі справами мешканці Некремінного сідали вечеряти на чистих затишних подвір’ях. Хто біля хати, хто у садочку під розлогим гіллям дерев. Господині виставляли на прості дерев’яні столи глечики паруючої картоплі, свіжу городину, кільця домашньої ковбаски, майстерно нарізані тоненькі, напівпрозорі смужки сала. Молоко чи узвар діткам у глиняних кухлях.
Чоловіки, наче велике таїнство організовували на стіл скляні бутилі заткнуті кукурудзяним качаном із прозорою рідиною власного приготування, склянки для дорослих членів родини. Сідали на призьбі, розкурювали цигарки, та мружились у передчутті задоволення, доки жінки ставили полумиски та розкладали ложки.
І починалась неперевершена, неповторна Українська вечеря… Світ навколо наче завмирав, наче сам час зупинявся, не наважуючись порушити родинну вікову традицію.
*****
На подвір’ї баби Гавришихи вечеря також добігала кінця. Діточки смачненько поїли та не поспішали з за столу. Втомлені денними пригодами, не кваплячись ласували солодким узваром з м’ятними пряниками.
З Каравану тягло приємною річковою прохолодою. Онуки із задоволенням підставляли свіжому протягу підсмажені на денному сонці, рум’яні, немов запечені пиріжки, личка.
То ж баба не поспішала заганяти їх до хати. Нехай поніжаться, послухають тихий шепіт очерету край городу, перемовини цвіркунів у соковитій траві. Хай надивляться на мерехтіння нескінчених зірок у безодні літнього неба, на Чумацький шлях, прокладений хто й зна коли та ким.
Тиша. Спокій. Здається чутно, як душі людські тихенько розмовляють із зірками на тільки їм відомій мові.
– Бабо, зірка впала, порушив нічне диво дитячий лемент, я бачила!
– І я бачив!
– І я, не відставали діточки один від одного.
– Ну що ж, відповіда Гавришиха, то завершив хтось свій земний шлях, зірка з неба – душенька на небо….
– Як це, затаївши подих питають онуки, бо вже відчувають, нова казка буде, то десь людина померла?
– Та воно по різному буває. Може хтось помер, а може хтось Зо́ряника покликав.
– Якого такого Зо́ряника, бабуся, розкажи, будь ласочка, заканючила дітвора.
А бабі воно приємно, полюбляє Гавришиха казки онукам розповідати.
– Ну що ж, тоді сидіть тихенько та слухайте, як воно в житті буває. Чи було воно насправді чи ні, але так старі люди розповідали. А вони нічого не вигадують… хіба що зовсім трішечки….
*****
Жили собі у Некремінному на Тихощині молоде подружжя Іван та Галина Шумейко.
У хаті достаток. На дворі чистенько, рівненько, птиця, худоба, городина. Дружні, працьовиті. Нічого особливого, подружжя як подружжя. Хіба що кохали один одного до нестями. Всюди разом, у всьому злагода, щастя та спокій.
Діточок поки що не було, хоча й жили вже не перший рік, та вони з того зайве не переймались, прийде час – дасть Боже і діточок.
З сусідами не сварились. А з дідом Петром, що його хата прямісінько навпроти їхньої стояла, навіть товаришували. Якось воно само так вийшло.
Дід вже давненько дружину поховав, діти та онуки у місті жили, то ж відвідували тільки по святах. А як молоді Шумейко, після весілля сусідами стали, то дід Петро до них потягнувся. То порадить щось корисне, то по господарству допоможе. І якось то в нього непомітно, ненав’язливо виходило. Молоді і не заперечували. Навпаки, намагались сусіду старенькому своєю допомогою віддячити.
Так і жили собі.
І все б воно було гаразд, та захворів Іван. Дуже захворів.
Що тільки дружина вже не робила. Ліки, трави, настоянки. До кого тільки не зверталась, лікарі, бабці знахарки… все марно. Танув чоловік на очах. Схуд, знесилив, з ліжка вже майже не підіймався. А найстрашніше, була в нього цілковита байдужість до всього. Незрячим поглядом дивився в одну точку, нікого та нічого не помічаючи. Ані їсти, ані пити, ані розмовляти. Наче сила життєва з нього через якийсь отвір витекла. Порожній, одна оболонка залишилась.
Галина і сама ледь на ногах трималась. Геть почорніла уся. Навіть сліз не залишилось. Із тугою дивилась на чоловіка та зітхала тихенько.
Так було десь зі три місяці.
І ось, одного дня, тільки но Некремінне почало просинатись після лагідної літньої ночі, ранкову тишу розірвав страшний жіночій крик.
Крик відчаю, болю, безмірної туги.
Дід Петро мерщій кинувся до сусідської хати, бо саме там, наче поранений звір голосила Галина Шумейко. Забіг у відчинені двері та майже відразу вийшов на подвір’я, з усіх сил тримаючи дівчину яка то втрачала свідомість і наче лялька висла на дідові, то приходила до тями і порожніми очима роздивлялась навкруги, не розуміючи де вона.
Так, сталося найстрашніше. Помер Іван Шумейко.
Поховали чоловіка, за усіма правилами. Посиділи, тричі горілки випили, позгадували Івана добрим словом та розійшлися односельці по своїх хатах. Тільки дід Петро залишився з Галиною. Наче батько її оберігав, намагався наодинці не залишати.
Галина дуже за чоловіком сумувала. Ніщо їй не було в радість. Як і раніше поралась по господарству, але байдуже їй було до всього. Наче лялька механічна рухалась по подвір’ю, а в очах застигла цілковита порожнеча і туга.
Через деякий час почали односельці помічати, як Галина чи не щодня навідується до баби Печериці, що відлюдкувато жила край села на Глухівці.
Різне люди про ту бабу казали.
Кому у скруті або хворобі допомагала, а дехто і погане за нею примічав. Як з якою господинею не знайде спільної мови то через деякий час худоба в тому дворі починає хворіти, молоко у корів пропадає. Або посуха на городину трапиться. Наче і дощі йдуть і господарі сил не шкодують, колодязною водою поливають, а врожай висихає, як і краплини води не було. Дехто з молодих та завзятих навіть розповідали, ніби то баба Печериця по ночах з димаря вилітає на мітлі та по селу пиря. Та то вже дуже не казку схоже було, люди не дуже в те вірили. Але, в Некремінному селяни одностайно вважали Печерицю відьмою. Побоювались, та воліли за краще помовчувати і хату її осторонь обходити.
А тут, тільки сонечко на покій за обрій, тільки сутінки село огорнуть, а Галина вже до баби Печериці поспіша. І до самої півночі до дому не повертається. Воно якось не дуже добре було, та розуміли люди, горе у дівчини, може баба їй чимось і допоможе.
Тільки сусіду, діду Петру теє дуже не подобалось. Передчуття чогось поганого, невідворотного ані на мить не відпускало. Наче сталевими лещатами серце стискало і холодом неприємним поперек огортало. Та доки дід не наважувався з Галиною про те розмовляти. Занадто вже дівчина неврівноважена була після втрати чоловіка.
Так би воно і надалі все відбувалось, та з деякого часу став дід ще одну особливість за сусідкою примічати.
Літо того року було не дуже дощове та майже безхмарне. Тож ночами здавалось, ніби зорі стали якось ближче до землі. Наче в розмірі збільшились та ніколи не були настільки яскравими, сліпучими. Іноді здавалось, ще трохи і Чумацький шлях проллється на село струменем білого вечірнього молока.
І ось саме такими, прозорими ночами Галина виходила з хати, лягала горілиць посеред двору, здіймала руки до зірок та починала з ними розмовляти на якійсь дивній, не зрозумілій мові, наче молитву промовляла, щоразу згадуючи ім’я свого померлого чоловіка.
Дід Петро вже давненько страждав безсонням та уважно спостерігав з за тину, що коїлось на сусідському подвір’ї. І дуже йому не подобалось те, що він бачив. А після того, як Галина перш, ніж розпочати свою дивну справу стала розкладати на землі поруч із собою одежу покійного Івана, дід зовсім занепокоївся. І передчуття невідворотної біди занадто вже посилилось.
Наступного ж ранку, ледь дочекавшись світанку, попрямував дід Петро на Підварок до діда Миколи.
А треба вам сказати, в Некремінному вважали, що на чаклунстві знається дід Микола, онук діда Андрія, що колись оберігав село від негоди та інших негараздів. Наче б то і не помічали за ним нічого такого, та чутки все ж таки поширювались.
На щастя Микола був вдома.
Сіли діди на призьбі, запалили. Помовчали. Поки палили, дід Микола уважно до чогось прислухався та на вранішнє небо все поглядав. Потім довгенько про щось теревенили а по обіді розійшлись. Було помітно, що настрій в Петра дещо покращився, хоча очі залишались стурбованими та сумними.
Надвечір на Тихощині з’явився дід Микола. По вулиці він пересувався якось дивно. Здавалось враження, що бажає залишитись непримітним. По можливості йшов у тіні або по кущах, намагаючись не виходити на відкритий простір. Підійшов до Петрового двору, постояв уважно придивляючись до сусідської хати та нарешті зайшов до дідової хати, там і залишився.
Тієї ж ночі, на подвір’ї Шумейко все повторилося.
Десь опівночі вийшла Галина посеред двору. Старанно розклала на землі Іванову одежу. Сорочку, штани, навіть черевики поклала. І сама лягла поруч. Руки вгору і ну бубоніти щось незрозуміле. Здалеку складалось враження, що на подвір’ї прилягло відпочити молоде подружжя Шумейко. У мінливому світлі зірок здавалось, що чоловіча одежа набула об’єму, навіть починало маритись, що дійсно поряд з Галиною лежав її чоловік. Але, почнеш придивлятись, ні, просто порожня одежа розкладена на зеленій траві. Тільки відведеш погляд, ач і знову маячня якась починається.
Так тривало десь із пів години. Потім Галина трохи полежала мовчки, підвелась, старанно склала чоловікову одежу, пригорнула міцно до себе, лицем занурилась, вдихаючи ще відчутний запах Івана та пішла до хати.
На сусідському подвір’ї два діда ще довгенько мовчки сиділи за тином, боячись поворухнутись та кожен про себе оцінював побачене. Потім мовчки, не зговорюючись встали та розчинились у нутрощах Петрової хати, доки не запалюючи світло.
Дід Петро чекав, доки Микола про щось розмірковував, знизуючи бровами, неспокійно перебираючи руками край сорочки.
– Ти ось що, нарешті промовив, ти за Галиною і надалі спостерігай непомітно. Боронь Боже, доки не кажи нічого. А я подивлюсь старі книжки діда Андрія, що від нього залишились. Багато там корисного є, може щось і знайду. До мене не приходь, я сам, коли треба до тебе завітаю.
– То добре, відповів Петро, тобі воно мабуть видніше, бо я зовсім не второпаю що воно таке коїться та що з цим робити. Відчуваю, що недобре та ото і все.
– От і домовились, посміхнувся Микола, одягнув солом’яного капелюха та розчинився у нічній темряві.
Наступної ночі на подвір’ї Шумейко все повторилось. От тільки коли Галина складала чоловікову одежину, вона раптом завмерла, розвернулась у бік сусідського двору, пильно придивилась у те місце, де сховавшись в кущах за тином спостерігав за нею дід Петро. Той хоч і розумів, що сусідка ніяк не в змозі його побачити у мінливому сяйві зірок, та здавалось, вона дивиться йому самісінько в очі. Аж ніяково, моторошно дідові стало. Галина сумно посміхнулась, докірливо похитала головою і пішла до хати.
Літня Українська ніч мабуть найчарівніший час з усіх часів.
Денна спека змінюється на приємну прохолоду, дме ледь відчутний лагідний вітерець. У навколишньому просторі мовби завмирають запахи квітучих лугових трав, скошеної вранці трави. Завмирає час, завмирають денні спогади та турботи і розчиняються в примарному світлі незлічених зірок.
Ніч ставить крапку літопису пройдешньої доби, перегортає писану сторінку, відкриваючи чистий аркуш майбутнього. Готує олівець долі, яким з ранку кожна людина заповнить нову сторінку свого життя.
Ті сторінки складуть записи у літопису долі Некремінного, та врешті решт розчиняться в незлічених томах всесвітньої книги буття.
Саме однієї з таких ночей в Некремінному, на Тихощині у шпарині між простором та часом до діда Петра почали пильно придивлятись зорі. Наче величезні уважні очі спостерігали за кожним рухом, кожним подихом, кожною думкою старого чоловіка. Від того погляду ставало моторошно, незатишно. Він наче розкладав тіло, свідомість Петра на крихітні часточки і уважно, прискіпливо вивчав кожну з них. А от скласти діда до купи той зоряний споглядач не обтяжувався. І після кожного нічного чатування за Галиною дід Петро повертався до своєї хати зовсім втомлений та вщент розтрощений. Насилу розуміючи де він та взагалі, хто він є. Збирав потроху власні тіло та свідомість до купи.
Так тривало десь з тиждень.
І ось однієї ночі, не кращої та не гіршої за інші на Некремінне з літнього неба впала зірка.
Наче б нічого особливого, впала то й впала. Таке не було великою рідкістю. Падали зірки і раніше, час від часу прикрашаючи небесне полотно яскравим розчерком вогняного спалаху.
Ось тільки тієї ночі зірка впала саме на село. І впала вона прямісінько до подвір’я Галини Шумейко.
Спочатку, як зазвичай по небосхилу промайнула яскрава срібляста іскра, залишаючи по собі відбиток зоряного шляху. Та не згасла, як то годилося, а закінчила свою подорож неймовірно сліпучим сполохом самісінько над Галининою хатою. Був тільки сполох і далі тиша…
Дід Петро навіть очей не встиг примружити, то ж довгенько ще навколишній світ сприймався як цілковита сліпуча пляма білого вогню. Тільки згодом, поступово повернувся зір та звична темрява Української ночі.
Як потім розмірковував дід, краще б тоді зір до нього не повертався, краще було не бачити того, що надалі відбулось на сусідському подвір’ї.
Але очі бачили, хоча розум відмовлявся в побачене вірити.
Галина, здається, теж була засліплена зіркою. Деякий час оговтувалась, приходила до тями. А потім, коли повернувся зір, якось одночасно радісно і перелякано зойкнула голосно та позадкувала на декілька кроків від чоловікової одежі. Зупинилась, уважно до чогось або когось придивляючись.
Посеред двору, під слабким зірковим світлом лежав її чоловік.
Так, порожня одежа набула змісту. У це важко було повірити, але тканина прикривала дійсно живе чоловіче тіло. Сорочка здіймалась та знову повільно спадала одночасно із слабким, рівномірним диханням. Диханням Івана Шумейко.
Чоловік відкрив очі, повільно роздивився навкруги, обережно повертаючи головою в різні боки. Підвівся на лікті. Потім сів, спираючись позаду на ледь помітно тремтячі, колись могутні руки. Наче зачарований поворушив ногами, уважно на них подивився, по черзі, не квапливо зігнув кожну у колінах.
Рухи його були обережні, повільні мов у воді. Так рухається хвора людина, що нерухомо пролежала дуже довгий час.
Ще раз роздивився навкруги і нарешті зустрівся поглядом із заціпенілою дружиною.
На якусь нескінчену мить подружжя застигло. Застигло між неймовірністю того, що відбулось, шаленою радістю та підсвідомим жахом, що раптово все скінчиться, сновидіння розвіється і повернеться жахлива реальність втрати.
Мить за миттю спливали в небуття. Поступово зростала впевненість, це не сон, все відбулось насправді. Відбулось!
Першою не витримала Галина. Зробила один крок до чоловіка, другий, впала поруч на коліна, шалено обійняла, притулилась обличчям і з дівочих очей нестримно побігли рясні сльози. Іван здійняв одну руку та міцно пригорнув дружину до себе, замружився і занурився в м’яке жіноче волосся.
Так просиділи вони деякий час, притулившись один до одного. Потім Галина допомогла чоловікові підвестись на невпевнених ногах і ніжно підтримуючи під лікті відвела до рідної хати.
Дід Петро закам’янів від побаченого.
Після того, як подружжя Шумейко зачинили за собою вхідні двері, він ще деякий час оговтувався у своїй засідці, потім підвівся потроху і увійшов до себе. Не роздягаючись вклався на ліжко, заплющив стомлені очі та поринув у рятівну безодню сновидіння.
А над селом, як і завжди нічне небо було прикрашено незчисленним діамантовим піском зірок. Але, з тієї ночі, як з небуття повернувся Іван Шумейко, на одну зірку таки поменшало.
Звісно, те ніхто не в змозі був помітити, бо нікому ще не вдалось перерахувати всі зірки, якщо хтось і намагався.
Та на небі одна зірка згасла, впавши у двір, де любляча до безтями жінка більш за все у світі бажала повернути свого передчасно втраченого чоловіка.
Вона не замислювалась, що та як воно трапилось. Він повернувся, і це було головне. Відбулось диво, та саме дива вона і чекала, тільки на нього і сподівалась. Бажала всім серцем, всією душею. Просто сумлінно виконувала все те, чого навчила її баба Печериця. То ж не замислювалась, не намагалась зрозуміти. Галина просто сприйняла повернення чоловіка так, наче б то він повернувся із тривалої, небезпечної подорожі. Повернувся, коли вже ніхто на те не чекав. Він був поруч, а інше було не важливе….
У селі нічого не сховаєш. Все в усіх на очах.
То ж треба було якось пояснювати чарівне воскресіння. І судячи з усього пояснювати доводилось таємному свідку подій, діду Петру. Бо Галині було байдуже на людську думку, а Іван здається і зовсім не розумів, що воно відбулось, наче прокинувся від тривалого сну.
То ж наступної доби, з самого рання дід постукав у двері сусідської хати.
Шумейки радісно прийняли сусіда. Галина із сяючими очима метушилась по хаті накриваючи на стіл, Іван сидів на лавці спостерігаючи за ловкими рухами жінки.
Та Петро вже достатньо пожив на цьому світі, тож важко його було обдурити. З Іваном не все було гаразд. Зрозуміло, те що трапилось взагалі не можна було назвати звичайним явищем. Чоловік помер, дружина ночами бубоніла над його одежею закляття на дивній мові, впала зірка – він воскрес. Та навіть зважаючи на все це, щось не збігалось, і дуже не збігалось.
Іван був наче механічна лялька.
Колись дід Петро, на ярмарку у місті бачив таких ляльок. З людський зріст, одягнені в справжній одяг вони одноманітно рухали руками та ногами, повертали голову в різні боки, кліпали штучними очами. Вимушені рухи, порожні очі залишали не приємне враження.
Щось подібне було і з Іваном.
Рухався якось смикаючись, не впевнено. Постійно чіпляв меблі, не з першого разу проходив у двері. Коли сіли снідати за накритий Галиною стіл, Іван не кожного разу потрапляв ложкою до рота. У просипаній їжі було лице, сорочка. Перший кухоль горілки, яку господиня турботливо налила чоловікам взагалі було вилито невпевненою рукою на підлогу. Другий кухоль таки потрапив за призначенням, але Іван прийняв його, як воду. Ну не міг звичайний чоловік навіть хоч трохи не скривитися, не примружити очі від задоволення, не потягнутися за огірком, навіть оком не повести. А Шумейко міг, бо нічого не відчував. Ані смаку, ані запаху, ані тепла чи холоду.
І подружжя впевнено робили вигляд, що все гаразд, все, як завжди….
А ось діду дедалі ставало моторошно та лячно. Інколи здавалось сиве волосся на голові починає ворушитись від всього того.
Та як би там не було, дід Петро обережно розпочав бесіду на потрібну тему:
– А що Іван, чим воно плануєш далі займатись, якомога не вимушено запитав.
Шумейко завмер. Уперся в діда порожнім, відсутнім поглядом;
– А чим я раніше займався? наче мала дитина здивовано запитав.
Петро очікував чогось подібного, тому вміло приховав стурбованість. А в розмову миттєво втрутилась Галина;
– Та поки нічим, хіба не бачите, чоловіку до тями прийти треба, одужати остаточно. Після такої хвороби не дуже чимось позаймаєшся. Їсти та спати, ось його найголовніше зайняття. Доки так, а там побачимо.
– А людям що казати. Ти, Галино себе дурити можеш скільки завгодно, людей не надуриш.
– То мені байдуже, жінка зрозуміла, що перед дідом ховатись немає більше потреби, хай що хоч собі думають, головне чоловік зі мною, ми знову разом. А люди потеревенять та з часом звикнуть і не пам’ятатимуть. Що тут можна казати, диво воно диво і є.
– Ну, то може воно й так, сумно промовив дід Петро, подякував за сніданок, та пішов собі геть.
Минуло кілько тижнів.
Некремінне жило своїм звичайним життям. Після Трійці почався сінокіс, селяни використовували кожен день, доки не задощило та не зіпсувалось добре запашне сіно.
Іван Шумейко потроху почав виходити з хати.
Спочатку до городу, потім до тину а незабаром вже потихеньку чимчикував по Тихощині, повільно, наче одужуюча після важкої хвороби людина. Галина завжди була поруч, наче пташка кружляла навколо чоловіка, кожної миті готова допомогти за потреби. Коли дівчина все встигала, і по господарству впоратись і за чоловіком доглянути. Та як би там не було, вона була щаслива.
Як не дивно, але односельцям наче мізки запаморочило. Очі позатуляло. Жодного не здивувало чарівне Іванове повернення. Ані жодного питання, ані жодного поганого слова чи погляду. Наче так воно і було. Довгенько хворів чоловік, та згодом таки одужав та потроху сили відновлював.
У діда Петра почали з’являтись підозри, чи то може він вже на старість почав глузд втрачати, божеволіти тихенько.
Обережно порозмовляв з односельцями, сходив до церкви, старосту сільського провідав….
Всі до одного впевнено раділи одужанню Івана Шумейко. Жодного разу ніхто ані словом не обмовився про те, що поховали Івана майже всім селом. Ні в кого навіть сліду в пам’яті про те не залишилось.
Пішов дід на цвинтар сільський.
Добре пам’ятав, в якому місці Івана Шумейко поховали, бо саме він копачами командував. Вказував, де могилу копати, слідкував, як закопували….
Не було Іванової могили. Сусідські, праворуч, ліворуч були. А Іванової не було. Навіть місця для неї не було та не могло бути.
Дід пройшовся раз по цвинтарю, другий…. Нема та й годі.
В когось спитати. Та навряд чи воно допоможе. Судячи з усього у селян в головах цілковитий морок блукав. Хоча….
Наступного дня ледь край сонця з’явився з за обрію, на Підварку біля старої, але охайної хати невпевнено кружляв дід Петро, доки з дверей не визирнув дід Микола.
Літо добігало кінця. Поки це відчувалось тільки по вранішній життєдайній прохолоді, першим ще прозорим, ріденьким туманам, що невпевнено ховались у ярах та луках вдовж неспішної течії Каравану. Пройде зовсім трохи часу і ті тумани наберуть вагу, зміцніють та з кожним новим ранком все нахабніше будуть накривати беззахисне з просоння село.
То ж діди насолоджувались рідкісною миттю, коли стару загрубілу шкіру на обличчях одночасно пестили ранкова прохолода та перші теплі сонячні промені.
Петро вже все розповів.
Микола вислухав. Склав до купи з тим, як воно починалось, що він знайшов у старих чаклунських книгах свого діда, та те, що відбулось останніми тижнями.
– Нажаль, найгірші мої побоювання таки здійснились, наче сам до себе промовив, не вірилось в таке, та воно сталось.
– Що, що сталось! Знервовано запитав Петро, висмикуючи товариша з якогось мороку, розповідай, благаю! Бо я вже глузд від того втрачаю!
– Судячи з усього, Зоряник, або, як в давнину його ще називали – Прелісник до Некремінного завітав.
– Дуже. Дуже рідко таке трапляється, але саме з нами і трапилось. Чим то вже село наше перед Богом завинило, не знаю я. Та так воно є.
– Зоряник впаде зіркою з неба тільки якщо покличе його щире любляче серце. А щоб серце настільки палало любов’ю, то вже само по собі рідкісне явище. Тим більш, коли таке серце втрачає своє кохання.
– У таких випадках зазвичай пробуджується неймовірна сила втраченого кохання. І сила та здатна гори з місця зрушити, час зупинити, небо із землею змішати.
– Тоді Зоряник відчуває ту силу. Притягує вона його, наче метелика на вогонь. Бо, тільки така міць дає йому змогу палаючою зіркою впасти на землю. Перетворитись на того, за ким любляче серце тужить, кого більш за все на світі повернути бажає.
– Та того Зоряника обов’язково треба покликати, бо інакше не впаде він яскравою блискавкою, не знайде теє серце. Але, знати треба, як то робити. Який час обрати, що для того потрібно, які слова та на якій мові промовляти.
– То ж, судячи з усього допоміг хтось Галині. Навчив, як коханого повернути.
– Нажаль не навчив, що з тим надалі робити, та про наслідки не розповів.
– А наслідки жахливі. Зоряник спочатку висмокче кохання а згодом і життя з люблячого серця. – Бо кохання – то його їжа. Ним він живиться, за рахунок кохання тільки і живе.
– А потім, коли він вже втілиться в когось, коли набере чиєїсь особистості, то вже не зупиниться….
І розповів дід Микола, що надалі трапиться. Розповів, як воно та потвора діє, та що з нашим світом робить.
Скінчиться в Некремінному будь яке кохання. Все Зоряник висмокче, все спотворить. А без кохання змарніють люди, осатаніють, вовками один на одного кидатись почнуть. Чоловік на дружину, батько на сина, матір на діточок а діти на матір. Добро стане злом а зло собою, і залишиться в світі єдине зло. Накриє світ морок, бо не залишиться в ньому кохання, що палаючи той морок розвиднює.
І позбавитись від того спокусника дуже важко, майже не можливо. Бо, маскується воно під кохання щире, а хто ж від такого подарунку долі відмовиться. Коханням зазвичай людина не розкидається, навпаки, душу та серце свої назустріч відкриває.
Цим Зоряник і користається.
Діди помовчали, порадились, посперечались та нарешті дійшли висновку, як їм попервах діяти. А далі воно покаже.
Почали вони з баби Печериці, до якої Галина на Глухівку навідувалась.
Баба звісно не зраділа тим відвідувачам.
Довгенько не відкривала двері, глухою придурювалась, потім робила вигляд, наче не розуміє, про що то діди теревенять. І нарешті своїми вибриками довела Миколу ледь не до сказу. Розлютився старий, гнівно очі заблищали, сива борода дибки піднялась;
– Ти, потвора відьомська мабуть не зовсім зрозуміла, що ми до тебе не жартувати прийшли, гримнув так, що тарілки у шафі задзеленчали, чорна бабина кішка перелякано мявкнула та сховалась за піч.
– За те, що сталося, в першу чергу на тобі провина. Звісно, морок тобі як собаці кістка, та все ж сумніваюсь я, що дуже ти до пекла поспішаєш.
– Второпай нарешті, бур’янина ти стара, коли потвора мороком навколишній світ накриє, коли все живе висмокче, що твоїй душі відьомській залишиться!? Нічого! Врешті решт і тебе Зоряник не пожалкує. Використає, та у самісіньке пекло спровадить, щоб по під ногами не вешталась.
– То ж, поки ще не пізно кажи, чому ти Галину Шумейко навчила. Яке закляття використала, яке зілля дала!? Як все те у зворотнє повернути, як від Зоряника позбавитись!?
Та баба Печериця і надалі запевняла;
– Нічого не знаю, не робила, нікого не бачила. А ви, старі пеньки, зовсім розум втратили, даремно причепились до старої, безвинної жінки.
– Ну, то Бог свідок, я досить тебе благав до здорового глузду прислухатись, несподівано спокійно, наче втомлено промовив у відповідь дід Микола, ну, то хай воно буде так, сама винна… починай, Петро, а я допоможу.
І діди розпочали.
Петро дістав молодий паросток, зелену стеблину часнику, що заздалегідь дав йому Микола та почав потроху між пальцями терти. Пішов по хаті дух часниковий. Паросток той був особливий. Ранньої весни упіймав дід змію, відрубав їй голову та посадив на городі зубок часнику разом із головою гадючою, виріс часник. От саме той паросток і дістав Петро.
Відьма як побачила його, втягла гачкуватим носом свіжий часниковий запах, очі в неї аж повилазили. Відсахнулась вона від стеблини чарівної, забилася в найдальший куток у хаті і навіть дихати припинила.
А дід Петро все сильніше той часник розтира, в хаті тхне, аж сльози з очей, та наближається до Печериці.
Бабі вже зовсім не переливки. Стара зморшкувата шкіра на обличчі посиніла а потім стала, як сінець на все обличчя. Здавалось, що налиті кров’ю очі ось-ось вистрибнуть з очниць та закотяться по під ліжко.
Відьма билась в судомах, шкребла нігтями по глиняній підлозі залишаючи глибокі борони. Хрипіла від задухи та намагалась роздерти одежу на шиї, на грудях.
– Досить, втрачаючи останні сили ледь прохрипіла стара потвора, припиніть.
– Присягни силами темними, що все нам розповіси, щоб ми не спитали, то й припинимо, нахилившись до баби промовив Микола.
– Не знаю я нічого, ледь прошепотіла стара, ідіть геть з моєї хати, припиніть….
– Ну то добре, каже дід, то і підемо. Петро, діставай увесь часник чарівний, добре розітри та залиши біля відьми і ходімо, як що воно так.
Баба Печериця вже зовсім не дихала. Вирячені очі затягувало білою плівкою. Із рота на тіло витікала чи то слина чи то піна.
І відьма здалася. З надзусиллям, неслухняним, задеревенілим ротом прохрипіла ледь зрозуміло:
– Клянусь,… все що спитаєте…. І втратила свідомість.
Діди відреагували миттєво.
Схопили непритомну бабу Печерицю та в одну мить опинились з нею на вулиці, на свіжому повітрі. Залишки часнику Петро зажбурнув в чагарник вздовж шляху, а Микола тим часом дістав з кишені невеличку склянку з сірою масляною рідиною та увесь зміст вилив бабі до відкритого рота, змусивши ту рідину проковтнути.
Десь через годину відьма повністю отямилась, дихала рівно та розлючено поглядала на своїх кривдників. При цьому щось тихенько бубоніла, поминаючи дідів за три чорти.
– Слухаємо тебе уважно, витримавши потрібну паузу нагадав дід Микола, чому та як навчила ти Галину, щоб Зоряника викликати, та що нам тепер з тим усім робити, як від потвори позбавитись, на небо нічне повернути?
– Нічому особливому я її не вчила, невдоволено зиркнула баба на товаришів, така палка любов, як у Галини і сама усе зробить, її тільки підштовхнути трохи треба було.
– Розповіла, що одежу чоловіка треба розкладати поруч із собою, закляття приворотне та щоб Зоряника постійно згадувала, ото і все моє навчання та допомога.
– А навіщо воно мені, не питайте, то особисте, тому не мушу я вам розповідати.
– Та твоя зацікавленість нам і так зрозуміла, втрутився у розповідь дід Микола, не дуже воно і потрібно знати.
– Ти, відьма розповідай, як подолати те створіння. Як Галину та все село врятувати?
Замислилась баба Печериця, замовкла на деякий час. Тиша навкруги напружена настала. Наче все Некремінне застигло в очікуванні відьминої відповіді. Наче душа сільська захолола, розуміючи, що від тієї відповіді існування її подальше залежить.
Діди також не поспішали. Терпляче чекали, доки Печериця десь думками блукала.
Нарешті бабині очі розвиднились, шалений вогник в них зажеврів. Недобре якось вона посміхнулась;
– А нічого ви з тим створінням не зробите, ніяк не здолаєте. Нема ані закляття такого, ані зілля. – І не заспокоїться, доки не насититься. А судячи з усього, дуже зголодніле воно.
– Що мені треба було, я вже отримала. Знищити вщент Некремінне мені дійсно ніякого сенсу немає. Тим більш, клятву вам дала, тож повинна дотримуватись обіцянок.
– Вважаю, є одна єдина можливість…
І розповіла баба Печериця як на її думку можна потвору здолати.
– Зоряника як зазвичай ми не здолаємо. Жіноче кохання неймовірне нам того не дозволить. Що ви не розповідайте, як не вмовляйте, Галина вас не почує. Вона навіть не відчуває, як та потвора з неї життя випиває. Кохання очі їй затуляє, і вона щаслива. Коханий живий та поруч, більшого і не треба. І своє щастя жінка до останнього буде боронити, навіть ціною власного життя.
– І те кохання для Зоряника наче броня. І нічим те є не перебити, не пересилити. Немає нічого сильнішого за кохання.
– А ось змінити течію часу можливо.
Діди здивовано вирячились на бабу….
– Не робіть такі очі здивовані. Так, можливо, переможно посміхнувшись відповіла відьма на їх німе запитання.
– Треба час на пройдешнє повернути, долю скорегувати.
– Звісно, дуже те воно небезпечно, бо ще ніхто такого на моїй пам’яті не робив. А пам’ять в мене довга, дуже довга. Хто зна, як воно все обернеться, як павутиння долі таке витримає. Бо те павутиння хоч і міцне неймовірно, але, водночас і крихке. І не доведи Боже зіткнутись з тим, хто павутиння долі плете та тим, хто його охороняє.
– Тобто, що робити мені відомо. Наскільки воно небезпечно я вам розповіла. А далі вам вирішувати….
Промовила Печериця таке і замовкла, з під лоба вичікувально зиркаючи на принишклих від почутого дідів.
Ті мовчали. Мабуть блукали думками по шляхах часу, вздовж яких химерно виблискували сріблом візерунки павутиння долі.
Потім подивились один на одного, зрозуміли без жодного слова і розвернулись до відьми.
– Ми своє пожили, тож лякатись нам нічого, промовив дід Петро, родичів не залишилось, то і сумувати нікому, як і пам’ятати. А зробимо добру справу, дивись і зарахується на небесах, та може хто добрим словом згадає.
– То не зволікаємо, рішення прийняте. Робимо те, що повинні робити. Вважаю, часу в нас не багато залишається, бо судячи з того, що в селі останнім часом коїться, Зоряник свої справи не відкладає.
– Ну, діємо то діємо, здалось, наче з полегшенням підсумувала стара відьма.
– До справи!
– По перше, дам я вам згаслу вуглинку, що запеклася, коли пекли різдвяний хліб – карачун.
– Далі, Петро, твоя справа, бо ти є найближча, найрідніша людина для сусідів своїх. Тією вуглинкою на вибіленій стіні хати намалюєш човен, сядеш на нього та попливеш по річці часу, наче по Каравану.
– Як це сядеш та попливеш на намальований човен? Здивовано запитав дід Петро.
– А ось так, сядеш та попливеш, то вже твої справи, як. Я тобі кажу, що воно треба, а далі сам збагнеш що та як, із зловтішною посмішкою відповіла баба Печериця.
– Ну, припустимо, сів, поплив, а далі що?
– А далі ти сам також зрозумієш, бо що воно тамечко коїться мені не відомо, ніхто там ще не був…. та не повертався, замислившись та спіткнувшись на останніх словах відповіла відьма.
– Ну, заспокоїла….
Дід Петро помітно нервував. Воно й не дивно. На тобі, жив собі потроху а тут таке закрутило, що і не розгребеш. Не зрозуміло, лячно. Та робити нічого. Треба діяти.
Дід Микола заспокоює товариша;
– Я поруч буду. Чим зможу – допоможу. Мій дід Андрій дечому таки навчив. Гадаю, подолаємо разом.
– Ну то і я з вами, несподівано зголосилася Печериця, врешті решт, по одній землі ходимо, як воно не є, а не така вже ж я і погань, щоб нароблене не виправити.
На тому вони і розійшлись, попередньо домовившись наступного ранку починати. Стара відьма на останок про щось пошепотіла з онуком чаклуна дідом Миколою, змовницьки підморгнула йому, та пішли всі по своїх справах.
А тим часом в Некремінному відчувалось щось не добре.
Спочатку сусіди по між собою лаятись почали. Здавалося б і приводу особливого немає, а з якоїсь дрібниці, ледь не б’ються, ледь очі один одному не видряпують.
Потім у родинах сварки почались. З ранку до пізньої ночі такий ґвалт по селу стоїть, хоч святих винось. Дружина на чоловіка, чоловік на дружину. Лаються, скубуться поміж собою. Там де завжди лад та злагода були – ворожнеча люта оселилась.
Діточки старших не поважають, про між собою суцільні сварки. Один одному дошкуляють, батьків зовсім не слухаються.
Пішло кохання з Некремінного. Відчуло мабуть, що люди його зовсім не цінують, на поталу потворі потойбічній без жодного спротиву віддають. То ж зібралось кохання до купи з кожної хати, з кожної родини, та пішло собі геть. Пішло оселятись там, де його цінують та захистити спроможні.
А слідом за коханням пішли з села і радість зі спокоєм.
Незатишно, сумно стало у селі.
Одна Галина Шумейко, наче на крилах літає. Вже виснажена вщент, у чому тільки душа тримається. А вона щаслива, усміхнена. Потвору у вигляді свого чоловіка напува із нескінченого джерела щирого жіночого кохання. Мабуть тільки тому досі ще й жива.
То ж наступного ранку біля хати діда Петра, що на Тихощині, прямісінько навпроти двору подружжя Шумейко, зібралась досить дивна компанія.
Дід Петро, дід Микола – онук діда Андрія, якого чаклуном у селі вважали та сільська відьма баба Печериця.
Привітали один одного, трохи посиділи мовчки на призьбі, кожен про своє міркуючи, потім не змовляючись підвелись та почали поратись.
Пішли за Петрову хату. Відьма уважно оглянула північну стіну, посеред якої було тільки крихітне віконце, що визирало з просторої лежанки на пічці. Торкнулась рукою, до чогось прислухалась та нарешті задоволено гикнула:
– Добре, підійде, тут будеш малювати.
З цими словами баба Печериця дістала невелику торбинку із золою від Купальського вогнища та старанно насипала тім попелом по землі півколо, що починалось від одного краю стіни та закінчувалось біля іншого;
– Так воно нас трохи захистить, бо хто зна….
– Та хіба нас тут хто потурбує, здивувався Микола.
– А я не від тутешнього світу захист роблю, не звідси воно лячно, відповіла баба і від тих слів Петру стало зле, та найбільш за все на світі закортіло прокинутись від нічного жаху.
Але то був не сон.
Далі стара насипала Купальського попелу діду Петру в обидві кишені. Пов’язала на ліву руку сплетену з кольорових ниток мотузку та встромила у комір сорочки швацьку голку.
На останок витягла звідкілясь дбайливо загорнуту в білу тканину згаслу вуглинку розміром з вишню.
– Тримай, Петро. Це вона і є, різдвяна вуглина. Бережи її, бо іншої нема. А це є наша надія на твоє вороття. Заощаджуй її, як тільки змога….
– То починати вже треба, поквапив присутніх дід Микола, бо хто зна, скільки в нас часу….
Почали.
Дід Петро взяв вуглину, підійшов до чисто вибіленої стіни і жодної миті не вагаючись почав малювати човен.
На білій глиняній поверхні швидко з’являвся малюнок. Спочатку дід старанно виводив кожну лінію. Та згодом очі його наче затягло вранішнім туманом. Рухи уповільнились, але одночасно стали більш впевненими. Він малював, як уві сні. Здавалось, рука з вуглиною жила своїм, окремим від свідомості життям.
На стіні хати з’явився човен, зморшки води біля нього, декілька комишин, нарис річкового птаха. І врешті решт обрис чоловіка, що сидів у тому човні. Чоловік сидів спиною назовні, тож не зрозуміло було, хто то є.
Ось дідова рука завмерла на якусь мить і опустилась вздовж тіла. Петро, як механічна лялька розвернувся спиною до свого творіння і повільно усівся на землю обіпершись на хату.
На діда Миколу та бабу Печерицю дивились порожні, повністю відсутні у цьому світі очі. Складалось враження, що стомлений дід присів біля хати та так і заснув з відкритими очима.
– Все, він вже на човні пливе, пошепки, з якимось благоговінням промовила Печериця, бережи тебе, Петро янгол твій охоронець.
– А ми, Миколо допомагаємо йому, як вже можемо. Треба коло чарівне зробити. Так ми мандрівнику нашому трохи сил додамо, та хоч як зможемо контролювати.
З цими словами відьма підштовхнула діда Миколу поруч, до себе, обидва вони схилились над Петром, узяли один одного за руки та кожен взяв руку діда. Микола ліву, Печериця праву. Таким чином утворилось та замкнулось чарівне коло між відьмою, онуком чарівника та тілом Петра, душа якого тим часом мандрувала у човні по річці часу….
Дід Петро хвилювався.
Він не дуже вмів малювати, а точніше зовсім ніколи не малював.
Та рішення було прийняте і залишалось тільки робити те що міг та чого не міг.
Спочатку він старанно виводив вуглиною по білій стіні контури майбутнього човна. Та якось воно непомітно в пам’яті спливла сім’я Шумейко, Іван та Галина. Їхнє справжнє, щире кохання. Лад та порозуміння у сім’ї та проміж сусідами. Роботящі міцні руки Івана, щира сонячна посмішка Галини….
Петро вже не керував своїми руками та розумом. Вуглинка у його руці сама літала по білому полотну часу розриваючи та по новому зв’язуючи павутиння долі….
Петро прокинувся від мороку та роздивився навкруги.
Він знаходився на перехресті доріг самісінько посередині Некремінного. Сидів на лавці край шляху, де зазвичай селяни вичікували пошту або збирались на сходини.
Над селом пливли чорні важкі хмари, які ледь відрізнялись на фоні сірого, затягнутого суцільною мрякою неба. Із тих хмар сипав нудний, безперервний дощ. Судячи з відчуттів було десь о полудні, та денне світло ледь просочувалось крізь насичене вологою та туманом повітря. І у тих полуденних сутінках діду відкривалось страшне видовище покинутого села.
Почорнілі вогкі очеретові дахи, що дивились на безрадісний світ проваллями дірок.
Темні, давно не білені, та не мазані стіни повідпадали насиченими дощовою водою шматками перемішаної з соломою глини. Ті діри, наче болючі рани оголили деревину і біліли на фоні темної глини, вигорілими на сонці кістками якогось дивного чудовиська.
Вибиті шибки у вікнах, зірвані двері, завалені тини та огорожі.
І тиша. Моторошна, важка тиша.
Навкруги Петра морок поступово поглинав колись квітуче, а тепер покинуте село. Покинуте людьми, покинуте коханням, покинуте життям Некремінне.
По сільській дорозі, крізь калюжі та мряку до Петра хтось наближався. За стіною дощу і туману важко було розгледіти примарну постать, але то був чоловік у білій полотняній сорочці та штанях.
Дід чекав.
До нього підійшов, сів поруч на лавці Іван Шумейко.
Посиділи, помовчали. Першим порушив моторошну тишу Іван;
– Ну що, діду, як воно тобі подорож про між світами? У часі випадково не загубився?
Хоч чоловік і намагався з усіх сил здаватись впевненим та жартівливим, але старого важко було обдурити. Дід миттєво відчув напругу та невпевненість у голосі Івана.
– Тобі, Зоряник видніше, здивувавшись своїй несподіваній впевненості та спокою підхопив розмову Петро, хоча судячи з того, наскільки ти зголоднів, давненько ти не мандрував ані часом ані світами.
– Чи не занадто тобі буде кохання цілого села!?
– Чи не вдавишся від жадібності!?
– Ну ти ж бачиш, впорався я з усіма, і не вдавився а навпаки чудово себе відчуваю, із зловтішною посмішкою відповів Зоряник. Та все одно впевненості в нього ані на трішечки не додалось.
Потойбічна потвора продовжувала щось розповідати дідові намагаючись надати собі значущості. Та Петро вже його не слухав.
Зненацька відчув він, як його праву долоню запекло вогнем, наче розпечену вуглину схопив голі руць. Та воно майже так і було. Натруджена роками селянської праці рука стискала різдвяну вуглинку від хліба-карачуна, що наче бджола жалила долоню, спонукаючи діда продовжувати малювати.
Петро тихенько, непомітно для свого співрозмовника торкнувся вуглиною гладкої деревини сидіння та почав щось малювати наосліп, не відводячи очей від прибульця.
Той продовжував щось бубоніти та раптом замовк, наче до чогось прислухаючись, потягнув носом повітря що та тварина. Скочив з лавки і якось миттєво перемістився у просторі, опинившись за декілька кроків від Петра.
– Ти що робиш, старий!? Зарепетувала потвора верескливим голосом.
– Що ти там малюєш, припини негайно!
Дід не відводячи від Зоряника очей продовжував щось креслити чарівною вуглинкою. І чим далі малював, тим більш дивні речі починалися навкруги.
У повітрі почало з’являтись сріблясте павутиння, наче старанно працював велетенський павук.
Павутиння з’являлось на деревах, вздовж шляху. Та найбільше його утворювалось навкруги напружено завмерлої постаті прибульця з іншого світу. Зоряник поступово опинявся у величезному коконі з тонких міцних мотузок.
Петро невпинно малював.
Зоряник збагнув, що потрапив у пастку.
Розлючено зиркнув на старого, підскочив впритул до дедалі густішого павутиння та вхопився за нього руками, намагаючись розірвати міцні волокна.
Тієї ж миті павутиння засвітилось жовтим світлом, як розпечене залізо, шкіра на долонях зашкварчала і завоняло підсмаженим м’ясом. Зоряник відсахнувся, занурив обпечені долоні у калюжу під ногами, щоб хоч трохи вгамувати нестерпний біль. Підскочив та з усієї люті вдарив у павутиння ногою, намагаючись вивільнитись з пастки.
Від черевика пішов дим і через мить він вже палав яскравим жовтим полум’ям. Нога прибульця підступно застрягла, як він не намагався її вивільнити.
Полум’я поступово охоплювало всю потвору. І ось вже в коконі розпеченого павутиння палала чоловіча постать. В калюжу падали палаючі шматки одягу, шкіри, м’яса і з огидним шкварчанням не згасали навіть у воді. Зоряник розвалювався на шматки. Його дикий лемент поступово стихав, доки не розчинився в шипінні киплячої дощової води.
Петро малював. Точніше, малював хтось або щось інше, а старий був тільки інструментом у невидимих всемогутніх руках.
На місті прийдешньої потвори палало суцільне полум’я та ставав туман з пари.
Через деякий час вогонь згас, пар розвіявся і на шляху знову опинився Іван Шумейко оповитий міцним сріблястим павутинням. Він сидів прямісінько у калюжі, дивлячись на світ порожніми не живими очима.
Дід припинив малювати, міцно стиснув залишки вуглинки у долоні, підвівся та обережно попрямував до колишнього сусіда. За крок до павутиння зупинився і уважно роздивився чоловіка.
То був не зовсім Іван. Точніше він, але вже не живий. То був мрець, якого невідома сила висмикнула з могили та закинула посеред села. Було помітно, що тіло вже доволі суттєво розкладалось. Одежа почорніла, волосся злазило з голови огидними шматками разом з пожовклою шкірою, відкриваючи оголені кістки. Очі витікали з очиць, а на їхньому місці щось вовтузилось.
Петро з жахом та огидою відсахнувся від привида, не встояв і впав у розжижену від вологи глину, край дороги.
Свідомість його затьмарилась. Останнє, що він відчув, як його рука знов вимальовувала якісь визерунки чудодійною вуглиною прямісінько у повітрі. Потім все огорнув суцільний туман, навколо почулося плескотіння та погойдування, буцім то старий плив на човні по тихій повільній річці….
Обличчя Петра лагідно зігрівали сонячні промені. Крізь закриті повіки вимальовувались райдужні плями світла. Поряд шелестів вітерець у траві і десь не далеко чувся радісний дитячий лемент.
Дід полежав ще трохи, та нарешті наважився відкрити очі, роздивитись навкруги.
Він знову був у Некремінном. Але, у цьому світі яскраво сяяло сонечко на безхмарному небосхилі. Село потопало у зелені дерев, соковитої по коліна трави. Чистенькі, біленькі хати під свіжим очеретом, пофарбовані блакитні двері та вікна. Рясні квіти на подвір’ях… і порожнеча, тиша.
Нелюдська тиша.
Тобто, шурхотіла трава та листя на протязі, очерет на дахах. На пасовищі дзюрчав потік Каравану….
Та не було ані людей, ані тварин, птахів, жодної комахи. Жодного живого звуку.
Було відчуття, що цей світ тільки чекав появи людини та інших живих істот. Все було напоготові, аби зустріти нових довгоочікуваних господарів. Та ті чомусь затримувались. Можливо десь заблукали у нескінченій безлічі світів, безкраїх просторах часу, а може щось сталось….
Десь за найближчими хатами знову почувся дитячий сміх.
Він не повинен був тут лунати, бо у цьому світі ще не народилось кохання, ще не оселились люблячі душі людські.
Та як би там не було, а десь зовсім поруч бавилась дитина.
Дід Петро не квапливо попрямував у тому напрямку. Дитячий гомін потроху наближався. І ось на наступному подвір’ї побачив він хлопчика років чотирьох – п’яти у білій вишитій сорочці.
Дитинка сиділа на травичці та із захопленням гралася дерев’яним коником розфарбованим різнокольоровими фарбами. Щось йому розповідав та час від часу починав щасливо сміятися.
Петро тихенько наблизився, та обережно присів поруч на м’яку зелену ковдру соковитої трави.
Хлопчик спокійно підвів на діда великі сірі оченята, привітно посміхнувся, наче доброму знайомому та простягнув свою іграшку;
– Діду, на.
Старий заціпенів.
Посеред порожнього села, хто зна де та коли, сидів маленький Іван Шумейко.
І у тому не було ніякого сумніву. Ці риси обличчя, очі, погляд. Навіть голос був Івана, ще зовсім дитячий, але його не можливо було сплутати з іншим.
Беззаперечно це був саме він.
Дід не намагався розмірковувати що воно та як. На те вже не було ані часу ані сили. Було та й було. Доки так, а там побачимо.
Але, що робити надалі….
І тут у дідовій долоні щось тихенько завовтузилось та запекло жаром. Він вже знав, що воно та що надалі відбудеться.
Дід підійшов до біленької стіни хати і почав малювати чорною вуглиною. ЇЇ вже залишалось зовсім трохи, не більше вишневої кістки. Загрубілі пальці із зусиллям тримали крихку вуглинку. Але ще вправлялись.
Та малювання перервав якийсь ледь чутний шурхіт за спиною.
Петро озирнувся.
Неподалік нього прозоре повітря закручувалось у вихор, в якому виблискувало сріблом тонке павутиння. Вихор потроху набирав сили, а нитки того павутиння набували контурів чоловічої постаті. І дід вже напевне знав чиєї саме.
У ще не займаному людством світі, у вихорі часу та павутинні долі з’являвся Зоряник.
– Ні, застогнав Петро, тільки не це, я більше вже не витримаю….
І тієї ж самої миті, чи то з неба, чи то з по під землі, чи то у діда в голові почувся голос старої відьми Печериці;
– Витримаєш. Ми поруч.
– Набери з кишені попелу Купальського вогнища та що сили кидай його у той вихор.
Старий довго не квапився. Набрав повні долоні чарівного попелу, підскочив до шаленіючої круговерті і все до останнього жбурнув всередину.
Вихор потьмянів, втратив прозорість і з його нутрощів почувся тріск, наче розривали велику ряднину, наче тріскався лід на річці, розривались мотузки міцного велетенського павутиння.
Кружіння вихору вповільнилось, доки зовсім не припинилось і на зелену траву впав сірий попіл з дрібними сріблястими блисками.
Як і не було нічого.
– От клята тварюко, коли ти вже нас в спокої залишиш, роздратовано пробурмотів дід, та повернувся до перерваної справи.
Через деякий час на стіні погойдувався на хвилях чарівний човен буття. А малий Іванко стояв поруч та зачаровано роздивлявся дідове творіння. Тягнув маленькі рученята і радісно посміхався.
Петро розгублено тупотів на місці, не знаючи, що далі робити. Різдвяна вуглинка скінчилась, залишивши останню лінію на стіні. Сонце потроху сідало за обрій і дід відчував, що до темряви тут краще не залишатись.
І знову пролунав голос відьми;
– Зніми з руки плетену мотузку та добре оперезайся з дитиною, бо течія часу занадто вже бурхлива бува, щоб вас в різні боки не розтягло.
Петро старанно виконав наказ. Хлопчик не пручався, сприймаючи все, що відбувалось, як веселу гру.
– Бери вуглинку, та малюй далі, час вже вам відпливати, бо і так занадто затримались.
Дід захолов. Безсило опустились руки. Затремтів голос.
– Немає вуглинки, всю вималював, промовив у простір пригніченим голосом, все скінчилось, все марно було….
– Не скигли, старий, знову подала голос Печериця, бери дитину на руки.
– Навіщо, мляво протягнув Петро, хіба воно допоможе?
– Ти зайве не базікай, гримнула відьма, роби, що кажу!
Дід підхопив малечу на тремтячі руки. Ледь не впустив. Іванко втрачаючи рівновагу міцно ухопив Петра за шию та вгадав самісінько по голці, яку баба Печериця передбачливо встромила у комір дідової сорочки.
Голка з силою майже вся увійшла Петру у шию, здавалось дістала до кісток і завдала такого болю, що у старого потьмяніло в очах.
І знову наснилось йому, ніби пливе у човні по прозорій течії Каравану. Поруч з ним сидить маленький хлопчик, як дві краплі схожий на Івана Шумейко. Човен розгойдується на лагідних хвилях і дитина нестримно сміється від такої чудернацької гри.
Човен утикається в мілину, і від різкої зупинки Петро та Іванко завалюються один на одного. Дід встигає підхопити дитину а сам боляче б’ється головою об дерев’яний виступ борту. У голові паморочиться та не на довго.
Старий відкрив очі….
Над ним схилились стурбовані обличчя діда Миколи та баби Печериці. Він лежить на землі за своєю хатою. Навкруги знайомі дерева, кущі. Гомін людських голосів на городинах.
– Ну, нарешті мандрівник наш повернувся, із вдоволеною посмішкою пробурмотіла відьма, я вже злякалась, що загубишся між світами та часом.
– Дякувати Богові, цілий та не ушкоджений, підхопив Микола, уважно роздивляючись та обмацуючи Петра з усіх боків.
Поруч зі старими сидів на землі хлопчик, прислухався до їхньої розмови та кліпав великими сірими очима.
І тут з за хати вибігла стурбована жінка, Галина Шумейко. Очі її уважно оглядали кожен кущ, кожен закуток. Вона когось шукала.
Побачивши незвичайне товариство, яке розсілося за хатою, зупинилась. На вродливому обличчі спочатку відобразилось здивування, потім обурення і на останок заграла щаслива посмішка.
– Щоб ви всі були здорові, хіба можна так лякати, Галина спробувала надати словам суворості, я вже обшукалась дитинку. Ви хоч попереджайте, коли наступного разу погратись надумаєте.
Жінка посміхалась дивлячись на сина та літніх односельців, які здивовано кліпали на неї розгубленими очима. Та таки було з чого посміхатись.
Діди, бабця та маленький хлопчик виглядали наче перелякані кошенята, яких упіймали за шкодою. Розпатлані, почервонілі, обсипані якимось попелом. У діда Петра та Іванка намоклі знизу штани, наче у річці бовтались.
– Ви звиняйте що турбую, та вже запізно, дитині час вечеряти, та і вам, гадаю відпочити не завадить, промовила жінка, старанно ховаючи посмішку.
– Мамо, підскочив Іванко та простягнув до Галини рученята, ми гралися.
– Ну от і добре, лагідно відповіла та, погрались і досить, ходімо повечеряємо, розповім тобі казочку та полягаємо спати.
Хлопчик підвівся, слухняно підійшов до матері, взявся за руку і вони пішли до свого двору.
Перед тим, як повернути за ріг хати Іванко озирнувся на старих, помахав маленькою ручкою на побачення і загадково посміхнувся.
Діди та баба Печериця ошелешено кліпали один на одного очима. Слів не вистачало. Першим від несподіванки отямився Микола;
– Оце тобі скоригували долю, оце попорались із часом.
– Ну, то воно гадаю не найгірше в нас вийшло, виказала свою думку відьма, вважаю навіть найліпше з того, що могло вийти.
– Ну так то воно й так, озвався Петро, і що надалі робити, як себе поводити?
– Та живіть як і жили, відповіла Печериця, наче нічого не було та не сталось. Головне, язиками не плескайте та зайвого не розповідайте, і все воно гаразд буде.
– Ти, Петро, Галині допомагай та за хлопчиком пильнуй. Ну а ми з Миколою, як завжди за всіма вами будемо доглядати. То воно так.
– Добре, пішла я, баба Печериця підвелась на ноги, щось втомилась я у часі пиряти, відпочити треба. Бувайте. І пам’ятайте, те що було – загуло.
Промовила та пішла собі геть.
Діди ще трохи посиділи та теж розійшлись по своїх хатах.
В Некремінному життя потроху налагодилось. Лад та кохання знову до села повернулись. У сім’ях порозуміння та спокій, діточки слухняні, чоловік дружину поважає, а дружина чоловіка. Сусіди дружньо співіснують, один одному допомагають. Врожаї добрі, скотина не хворіє. Що ще треба.
А у Галини Шумейко синочок підростає. Жінка не втомлюється Бога дякувати за дитину. І такий вже розумний та моторний хлопчик вийшов. А ще на батька свого покійного, як дві краплі води схожий. Дивиться на нього Галина і чоловіка пригадує. Звісно, душа болить та синочок її лікує. Пригорнуться один до одного і усі негаразди у далеку далечінь відлітають.
Дід Петро, сусід, по господарству та доброю порадою допомагає. Іванко до нього, як ріп’ях липне. А дід його усіляким чоловічим справам навчає.
Тільки Галина іноді у літню прозору ніч вийде на ганок та довго на яскраві зорі дивиться, наче щось згадати хоче. Постоїть так, послухає птахів нічних та піде собі у хату, де синочок носиком маленьким сопе, яскраві сни дивиться.
Так і жили вони собі, у мирі та злагоді. І ніхто нічого не згадував. Як і не було нічого.
*****
– Ну все, діточки, забалакала я вас до пізна, треба спатки лягати, схаменулась баба Гавришиха від якихось своїх спогадів, швиденько вмивайтесь та по ліжечках.
– Бабо, а чи не родичі Галини ті Шумейки, що зараз на Тихощині живуть? Питають онуки.
– Та хто зна, відгукнулась Гавришиха, то ж тільки казка, хоча в кожній казці якась правда та є. – Не знаю я, спати лягайте.
– Бабо, а Зоряник до нас часом не прийде? Знову онуки спокою старій не дають.
– Не прийде, вже трохи роздратовано відповіда Гавришиха, якщо зараз же не вгамуєтесь, то Зоряник навряд чи, а от добра лозина до ваших сідничок може і прийде.
– Все! Досить базікати! Спати!
Діточки швидко вгамувались. Денна втома взяла своє. А баба Гавришиха ще деякий час постояла на подвір’ї роздивляючись на зорі незлічені, наче щось вишукувала.
Може просто роздивлялась а може щось знала, або чогось чекала. Хто зна.
У ті дні жили більш давні Боги.
