Відзеркалення. Казка п’ята
Казка п’ята
На подвір’ї Гавришихи повно народу.
Дочки, сини з’їхались на вихідні саджати картоплю. Звісно ж привезли бабі онуків.
Ми, кажуть, працюватимемо, а Ви, мамо за діточками доглядайте.
А баба і не заперечує. Аби мир та лад були.
На дворі гомін, метушня. Хтось картоплю з льоха тягне, хтось лопати та грабарки ладнає. Чоловіки прозоро натякають, що треба дотримати традиції та перед початком роботи по чарці горілки прийняти, бо інакше картопля погана вродить. Жінки не дуже на те заперечують, якщо помірно та під сальце то воно і справді веселіш буде…
Туто ж на дворі накинули на дерев’яний стіл скатертину, нарізали сала, хлібця домашнього, баба молодої цибулі зеленої зірвала, водою колодязною промила, огірків солоненьких дістала, солички, олійки… забулькало з пляшки…
Чоловіки, як коти на весняному сонечку мружаться, хлібцем з салом закусюють, огірками хрумтять. Жінки про своє, жіноче перемовляються. Діточки хлібом змоченим водою та цукром обсипаним ласують, за курми полюють… Добре…
Добре то воно добре, але ж роботу робити треба.
Пішли на город.
Чоловіки з лопатами лунки риють, один за одним кожний свій рядок веде. У себе копає у попереднього засипає вже вкинуту жінками картоплину. Дружньо, весело. Діточки допомагають старанно.
Та онукам воно швидко набридло. Занудьгували діти. Почали дуріти…
Але, в Гавришихи все передбачено. На столі, де дорослі перекусювали вже полумиски з борщем стоять, зелень часнику сіллю присипана та свіжа хлібина нарізана. Сало прибране, бо дітки його не дуже полюбляють. Діти як діти. Розуміння смаку та сакрального значення сала з м’ясною проріззю, м’якенького, запашного, обпаленого соломкою…, приходить тільки з віком та життєвим досвідом, із відчуттям поклику пращурів, із відчуттям зв’язку з матінкою землею… .
А діти, ну, не полюбляють зазвичай діти сало і все тут. Та то таке, то ще прийде час…
Попоїли онуки на свіжому повітрі під лагідним весняним сонечком. Оченятами закліпали. Та баба знає, те не надовго. Не вгомоняться вони самі. Тож треба їх чимось зайняти. Найкраще в селі зайняття – праця. Нудьгу та дурість швидко лікує. У Гавришихи вже пів мішка торішньої кукурудзи приготовано. Треба її полущити.
Доки облаштовувались, розсідались, а старшої онуки вже нема, вже в хаті. Баба тихенько слідом. А дівчинка в кімнаті перед старовинним дзеркалом бавиться. То язика віддзеркаленню своєму показує, то пики страшні корчить, про щось розмовляє, щось розповіда…
– Таню, строго гримнула баба, не треба із дзеркалом шуткувати, не дражни віддзеркалення, не відомо, чим скінчитись те може, боронь Боже, може і поганим.
– Та що поганого може бути від дзеркала, здивовано озвалась дівчина, це ж тільки віддзеркалення.
– У тому то й річ, що може. Ходімо на двір, я вам розповім, що в сиву давнину було.
Вийшли, сіла баба з дітлахами навкруги кукурудзи, цеберку для насіння підставила, і вже через мить задзенькало лущене насіння по залізному дну…
А щоб малеча не нудьгувала, під монотонну працю, найкращий засіб звісно бабина казка. Та така, щоб подих перехоплювало, щоб оченята горіли.
– Отож бо, слухайте діточки, як воно в житті бува. Правда воно чи ні, та так воно було, так старі люди розповідали. А вони не брешуть, хіба трохи прикрашають, загадково посміхнулась Гавришиха…
*****
Навесні Некремінне вибухало білою піною квітучої вишні.
У кожному садку, біля кожної оселі, на подвір’ї, за дворами, вздовж шляхів. Все навкруги вкривалось первісною білизною квітучих дерев. Вдень повітря дзвеніло бджолиним гулом а надвечір квітуча вишня старанно ховала серед квітів гомін та сміх сільських хлопців і дівчат. І тільки на ранок, назалицявшись, наслухавшись солов’їв, націлувавшись молодь розходилась по хатах. І дерева залишались на самоті, насолоджуючись своєю красою та забуваючи все, що відбулось під розлогим, білосніжним гіллям.
Забули вони і те, як одного весняного ранку вийшла з попід квітучої вишні Надія Коганівська, дочка сільського старости, увійшла до своєї хати та вже ніколи під ті дерева не поверталась.
Чи то її хто образив, чи щось відбулось. Не пам’ятали дерева. Не довга в них пам’ять.
Увійшла в хату, сіла біля старовинного, в повний зріст дзеркала у важкій дубовій рамі, від дідів-прадідів. Гірко заплакала, роздивилась уважно своє віддзеркалення та розповіла усе життя-буття, наче подрузі найліпшій.
Відтоді дівчина весь вільний час проводила біля того дзеркала.
Уважно вдивлялась в чисте віддзеркалення срібної поверхні, та іноді починала пошепки щось бубоніти, наче з ким розмовляла.
Тільки батьки на поріг, вона відсахнеться та вдає, наче розчісується або прикраси поправляє.
Петро Коганівський не чіпав дитину. Хай собі бавиться, яка з того шкода. І взагалі, дзеркало то відома дівоча забавка.
Але, невдовзі на сполох забила мати Надії, Тетяна. Жіноче серце воно чутливіше за чоловіче.
– Слухай, Петро, а чи не здається тобі, що дочка наша занадто вже до того дзеркала прикипіла, дівчат – хлопців на подругу скляну зміняла?
– Та хіба ж ви, жінки змарнуєте слушної миті зайвого разу у дзеркало зазирнути, посміхнувся у вуса чоловік, на то вона й дівчина у нього дивитись та вродою своєю милуватись.
– Так то воно так, відповіла Тетяна, та щось вона вже занадто уваги йому приділяє, не спокійно мені, біду серце відчуває.
Петро на ті слова старанно приховав посмішку, міцно пригорнув дружину за плечі до себе та лагідно заспокоїв:
– Не перебільшуй, люба моя, то мабуть втомилась ти, хвилюєшся за дочку, бо виросла дитинка, ще трохи і сватів на порозі будемо зустрічати. Нехай, набавиться та якусь іншу забавку собі знайде. Ти звісно поглядай, як що дійсно воно вже надміру щось буде, то я лікаря покличу. Та гадаю все ж таки минеться.
На тому батьки і порішили.
Але, мати кожної слушної миті дочку пильнувала. І на жаль, не помилялась у передчуттях своїх.
Де далі, тим більше дивного і не зрозумілого помічала за донькою. Інколи навіть моторошно від побаченого та почутого їй ставало, холоднечею по спині пробирало.
То проходячи повз Надії боковим зором побачить якийсь рух у дзеркалі, наче щось ховається від погляду людського.
То в тихий шепіт дочки немов вплітається ще чийсь голос, буцім то відповідає їй хтось з того дзеркала.
Струсить Тетяна головою, як страшний сон проганяючи, перехреститься та далі піде по хатніх клопотах. Ну не може того бути, ймовірно мариться їй те все. Мабуть насправді втомилась вона від хвилювань за дочку…
Але і Надія останнім часом дуже змінилась. Занадто вже дратівлива, відлюдкувата стала. Намагається до дзеркала нікого не підпустити. Наче пташка за пташенятами поперед матері кидається, аби ніхто крім неї у глибину посрібленої поверхні не заглянув. Спостерігає, щоб з за спини ніхто не підглянув, що воно у дзеркалі відображається. Подружок, парубків зовсім забула. Ані на гулянки, ані на вечорниці з хати не виходить. Швиденько впорається зі своїми обов’язками по господарству і мерщій до дзеркала. Як би можна було то навіть і не їла б нічого і не спала.
А далі більше.
Одного дня поралась Надія на городі, а мати її в хаті павуків весняних віником по стінах та стелі ганяла, пил ганчіркою з меблів протирала. І раптом відчула спиною чийсь настирливий погляд. Наче крім неї був хтось в кімнаті та уважно до неї роздивлявся.
Тетяна заціпеніла. Розуміла, що бути того не може, а озирнутись не могла себе змусити. Та не дарма вона старости дружина. Мужня, вольова жінка. Чималим зусиллям таки озирнулася… Добре, що позаду було ліжко, бо як стояла так і сіла від несподіванки. І таки було від чого.
Із дзеркала за Тетяною уважно спостерігала вродлива молода дівчина. На неї дивилось віддзеркалення власної доньки.
Коганівська була цілком впевнена, що срібляста поверхня відображала саме Надію. Але одночасно і не її. Риси дівчини весь час непомітно змінювались, пливли наче оплавлений віск на свічці. І чим більш уважно Тетяна намагалась роздивитись обличчя віддзеркалення, тим більше розуміла, що те обличчя не мало зовсім ніяких рис. Боковим зором наче Надія, а придивишся – ніхто та ніщо.
То все довше розповідається, ніж відбувається. Усі ті думки та відчуття промайнули в Тетяниній голові за якусь мізерну мить. А вже наступної миті на очі жінки опустилася імла…
До тями вона прийшла у міцних, ніжних обіймах чоловіка.
Поруч була і донька, стурбовано зазирала в очі та простягала кухоль з прохолодною колодязною водою. Але Тетяна із жахом зрозуміла, що не було в Надіїному погляді хвилювання за матір. Турбувало її тільки питання, що саме встигла вона побачити у дзеркалі. І ще Коганівська прочитала у доньчиних очах цілковите розуміння того, що трапилось.
Неймовірно моторошно стало Тетяні. Не бажала вона вірити своїм відчуттям. Але, так воно було.
Мудра жінка приховала, що насправді відбулось. Розповіла, як прибирала павутиння на стелі та мабуть занадто довго тримала голову до гори, ось і запаморочилось їй. Добре, хоч на ліжко впала, не забилась.
Чоловік повірив. Дочка – ні. Опустила очі долу та каже:
– Ви, тату відведіть маму на двір, на свіже повітря, водою холодною вмийте, хай на призьбі посидить, остаточно прийде до тями. А я закінчу в хаті прибирати та до вас приєднаюсь.
Петро обережно, попід руки вивів дружину геть із хати та залишився поряд, турботливо розмістивши її на свіжому весняному повітрі.
А Надія заходилась по кімнатам доробляти, що мати не встига. Та перед тим довгенько таки просиділа біля дзеркала. Щось розглядала, з кимось стурбовано розмовляла. Іноді ніжно торкаючись пальцями скляної поверхні.
І з глибин задзеркалля їй щось відповідало…
Дівчина стала обережнішою, прихованою.
Старанно робила вигляд, що дзеркало більше не цікавить її, як раніше. А насправді так само проводила біля нього весь час, коли батьків не було вдома.
Батьки і справді все рідше бували на рідному подвір’ї.
Літо у розпалі. Стигла городина, після Трійці розпочався сінокос. У батька ще й суспільні справи. Голови від турбот не підвести.
То весь хатній клопіт доручили Надії. А вона і не сперечалась. Чим більше залишалась на самоті, тим більш уваги приділяла дзеркалу.
Матір більш-менш заспокоїлась щодо пригоди з віддзеркаленням. Де далі зростала в неї впевненість, що все то їй примарилось. Мабуть насправді кров до голови прилинула. Тим більш дочка здається таки набавилась з тим дзеркалом та ледь встигала по господарству поратись.
Так в турботах не помітили, як літо на серпень перевалило.
Клопоту не поменшало. Жнива почались. Городина достигла.
Тетяна за доньку турбується. Не здужає вона сама господарство. А та тільки посміхається:
– Ви, мамо не турбуйтесь, впораюсь, тільки не заважайте, все буде гаразд, ось побачите.
Тут і чоловік свою думку висловлює:
– Нехай займається, як не подужає ми на допомогу прийдемо. Ач, яка дівчина моторна виросла, ще трохи і ми не потрібні станемо, посміхається у вуса.
– Ви, тато не кажіть таке, Надія робить вигляд, що образилась на батька, ви завжди потрібні, і посміхається лагідно, наче сонечко з за хмарки.
Батьки від тих слів тануть, як вершки на сонці. На дочку не натішаться.
А Надії те й потрібно. Чим більше їй довіри, чим більше вона на самоті, тим більше уваги дзеркалу може приділити.
Та серце материнське, воно особливе, завжди нещирість відчує. Підказує воно Тетяні, не все так гаразд, як донька намагається її впевнити. Знову пригода з віддзеркаленням їй спокою не дає.
Вдалась вона до хитрощів.
То на стільці біля дзеркала якусь пір’їнку ледь помітну залишить. По обіді навмисно до дому навідається, ніби у справах, дивиться, чисто на стільці, а пір’їнка поряд на підлозі. Тож бо знову дочка до дзеркала навідувалась.
Домашнім клопотом навмисно почала занадто дитину навантажувати. То доручить хату підбілити, то підлогу глиною підмазати, борщу наварити, огірків насолити, хліба напекти… тут і дорослі вдвох не впораються, а Надія все встигає і жодного разу не пожаліться.
Все більш впевнюється Тетяна, не все воно гаразд. Щось відбувається, якась напруга моторошна зростає.
І таки пролунав перший тривожний дзвіночок.
Якось повертається Тетяна з лану до дому, а біля тину сусідка ошивається, робить вигляд, наче по справах своїх повз проходить. Та Коганівську не обдуриш, бачить вона, що сусідці кортить щось розпитати.
Поздоровкались, та Тетяна і пита, аби часу на умовності не витрачати:
– Кажи, Ганно, що трапилось, бо бачу мене дожидаєшся, то не зволікай, щоб ми зайве не базікали.
– От і добре, розслаблюється сусідка, дійсно спитати хочу, чи то родичка якась до вас приїхала, чи ще хтось, бо раніше не бачила таких, не тутешня вона.
– Та яка родичка, що ти верзеш. Надія сама вдома, по хазяйству порається. Нема більш нікого.
– Як це нема нікого, здивовано кліпа очима Ганна, вдвох вони пораються, я ж своїми очима бачила. Спочатку думала, що Надія, бо вбрання на прийдешній дівчині точнісінько, як дочка твоя вдягається, та фігурою, зростом, зачісками однакові. А як придивилась, наче і обличчям схожі та все ж таки не вона.
Тетяна скам’яніла, пригадавши колись побачене у дзеркалі. Похитнулось, попливло все навкруги. Довелося їй об тин обіпертись, щоб рівновагу не втратити.
– Може хто з наших, сільських дівчат допомагав, з останньою надією спитала сусідку, бо клопотом домашнім дочку завантажили зайве, ось подруга якась і допомогла?
– Та ні, я теж спочатку таку думку мала, розтрощила вщент Ганна останню надію, а як придивилась, ні, не тутешня то дівчина, хіба ж я не впізнала б.
– Ну то пішли в хату та все дізнаємось, миттєво вирішила Тетяна, бо розуміла, що саму її ноги до хати не понесуть, якщо дівчина у нас, познайомимось, а як пішла то в Надії разом і розпитаємо, хто воно був.
– Ну, пішли то й пішли.
Одна за одною попрямували жінки до Коганівської хати.
В хаті Надія дістає з печі казан із свіжозвареним борщем. Все прибрано, чистенько, стеля щойно вибілена білою глиною око тішить. У куті свіжі рушники на іконах випрані, випрасувані.
Одна Надія. Нікого більше ані в хаті, ані на подвір’ї.
– О, в нас гості, щиро посміхнулась дівчина жінкам, то дуже вчасно, сідайте мамо, тітко Ганна, борщу свіженького поїсте.
– То й поїмо, відповіда Ганна і запитливо на Тетяну дивиться.
– Так, донечко, поїмо, напружено відповіда матір, дякуємо тобі. А ти нам доки за гостю і розповіси, за помічницю негадану.
На якусь крихітну мить скам’яніла Надія обличчям. Але, відразу впоралась із собою. Знову заграла привітна посмішка. Непідробне здивування на обличчі відобразилось.
– Та що, Ви мамо кажете таке, яка ще помічниця, одна я однесенька, вже і не пам’ятаю, коли до мене хто з подружок заходив.
У тітки Ганни аж ложка з борщем з рук випала. Рота від здивування відкрила та повітря поспіхом хапає, слова слушні підібрати намагається.
– Як це ніхто не заходив, нарешті впоралась із здивуванням сусідка, та я ж на власні очі бачила, що тобі дівчина якась по господарству допомагала. Я ще розуму не втратила, ще можу розібрати коли одна дівчина, а коли дві.
– То може таки трохи втратили розуму, з янгольським виразом на обличчі спокійно відповіда Надія, чи може на пташок роздивлялись до гори головою, от і запаморочилось у голові та подвоюватись все навкруги почало. От скажіть, скільки нас зараз у хаті, троє чи шестеро?
Від такого нахабства жінки закам’яніли. То одна на одну дивляться розгублено то на дівчину. Це ж треба було таке утнути.
Першою отямилась Ганна:
– То я виходить не сповна розуму, неквапливо, старанно вимовляючи кожне слово промовила сусідка, то я на пташок задивилась, то в мене у макітрі розум потьмянів… ну, Надія, не очікувала я від тебе такого.
– Дякую вам за гостинність, дякую на доброму слові, ноги моєї на вашому подвір’ї більше не буде! Майже прокричала останні слова ображена жінка, скочила з-за столу та мерщій вибігла з хати, витираючи хусткою сльози образи та розпачу.
Коганівські навіть не встигли слова промовити. Сиділи обидві розгублені, заціпенілі.
У вирі думок та емоцій Тетяні не давало спокою якесь дуже важливе спостереження, якась надважлива думка. Та вона поки що загубилась серед хаосу розпачу, образи на доньку, співчуття за сусідку…
Тетяна міцною рукою дала доньці ляпасу по потилиці і вибігла наздоганяти ображену Ганну.
Наздогнала аж за двором, де Ганна нарешті зупинилась та якось нерішуче товклась на одному місці. Майже силоміць повернула сусідку до себе обличчям:
– Вибач, подруго, дурне дівча казна що меле, я їй такого прочухану влаштую, мізки на місце вправлю…
– Та постривай ти, перервала Ганна, щось мені якось ніяково, щось не те відбувається. Ось, розумію що не те, а що саме ніяк не вхоплю…
– І в мене теж саме відчуття…
Не встигла Тетяна закінчити думку, як сусідка знов перервала її гучним вигуком та ляпасом долоні собі по лобу:
– Як я відразу не зрозуміла! Та мабуть дуже воно вже неймовірно, то ж і не зійшлись спочатку кінці з кінцями!
– Та кажи вже, про що ти здогадалась, не тягни душу, вона і так вже за останні місяці пошматована, нетерпляче вигукнула Тетяна.
Сусідка поволі підвела очі, доки на зустрілась з нею поглядом, якусь мить помовчала, наче на щось наважувалась і врешті решт закінчила свою думку:
– То не Надія з нами розмовляла, не вона слова образливі до мене говорила. Дівчина навіть рота не відкрила, доки усе те неподобство в хаті відбувалося. Так, голос наче її, але то не вона …
– Ох, зойкнула Тетяна, схопилась за серце та на тин обіперлась, так воно й є, і я так саме не могла зрозуміти, що воно не так. Ти перша схаменулась від мороку, усе вірно примітила. Не дитина моя з нами розмовляла…
– Боже ж ти мій, Ганна злякано тричі перехрестилась, не могли ж ми в двох, одночасно з глузду з’їхати? А як не могли, і все те є насправді, то хто ж тоді з нами розмовляв?
– Здається я здогадуюсь, хто то був, якимось слабким, безбарвним голосом відповіла Коганівська.
– Ось, що сусідка, ти йди собі до дому. Нікому нічого не кажи, бо люди не повірять та божевільними нас вважатимуть. Далі справа моя та моєї сім’ї. Тобі велике дякую за допомогу, йди, потім буде час розповім усе.
– Йди!
Ганна не змусила себе двічі прохати. Ще раз зазирнула сусідці в очі, зітхнула та дрібним нерішучим кроком пішла на своє подвір’я.
А Тетяна деякий час простояла біля тину, десь далеко поринувши в тривожні думки. Потім перехрестилась та впевнено попрямувала до хати на порозі якої виглядала матір розгублена донька.
Проходячи крізь двір Тетяна майже несвідомо підібрала з причіпку молоток залишений вранці чоловіком, здивовано подивилась на нього та жбурнула в хащі бузини за хатою.
Біля спорожнілих дверей ще раз зупинилась, подивилась на яскраве сонечко, що безтурботно сяяло у небесній височі та переступила поріг.
Як тільки матір попрямувала до хати, Надія вже розуміла, що зараз відбудеться. Рішучій погляд дружини сільського старости не залишав ніяких сумнівів у подальших подіях.
Зрозуміла це не тільки Надія.
Дівчину розривало навпіл.
Щирі любов та повага до батьків, закладене з самісінького дитинства шляхетне виховання, чиста дівоча душа зчиняли неймовірний спротив гіпнотичним чарам потойбічної істоти із задзеркалля.
Надію жбурляло з пекучого полум’я непокори в крижані обійми страху та відчаю. Дівчину то колотило дрібним тремтінням то починало вигинати наче в тривалих судомах. На чолі блищали рясні краплі поту, спітніла сорочка прилипла до спини. Однак, де далі, спротив слабішав, потвора перемагала.
Зайшовши в хату, Тетяна зупинилась, чекаючи, доки очі після яскравого сонця звикнуть до сутінок приміщення. Та мабуть, краще б вона цього не бачила.
Дочка корчилася, наче від нестерпного болю, вчепившись побілілими пальцями в бильця ліжка. Навпроти неї, як і раніше на своєму місці стояло старовинне дзеркало. Та на цьому раціональний світ закінчувався…
По скляній поверхні дзеркала розходились хвилі, як від каменя по воді, а із тієї поверхні поступово виповзала у тутешній світ нелюдська істота.
Зовнішніми рисами нагадувала вона дівочу фігуру. І не більше того, тільки нагадувала. Контури були згладжені та наче розмиті.
Чи то шкіра, чи то одежа була ідеально гладка та виблискувала, як розплавлене срібло.
Істота вилізла вже до поясу, схопившись посрібленими кінцівками за міцну дубову раму з обох боків. Було видно, що це коштувало їй чималих зусиль, бо скляна поверхня дзеркала не охоче відпускала своє породження назовні, тягнулась за нею як рідке липке тісто за руками.
Віддзеркалення не відривало погляду від Надії, від свого оригіналу, та весь час щось невиразно бурмотіло. Але відразу переключилася на Тетяну, як тільки та увійшла до хати. Тієї ж миті дівчині полегшало, судоми припинились і вона безсило впала на глиняну підлогу.
А от матері стало непереливки.
Нелюдський погляд віддзеркалення наче проникав у найвіддалені закутки жіночої душі. Наче крижаним протягом торкався тіла зсередини та ззовні. Гіпнотизував, позбавляв волі і розуму. Наказував змиритися з тим, що відбувається, не чинити жодного спротиву, заплющити очі, забитися у якнайдальший закуток і забутися.
Якась частина Тетяни із звірячим задоволенням бажала підкоритися чужій волі. Заплющити очі і втратити свідомість, позбавитись від того жаху. Зберегти залишки здорового глузду.
Але була ще й інша її частина. Частина мужньої, вольової жінки. Материнська частина, яка наче розлючена тварина, не зважаючи на особисту безпеку ставала на захист своєї дитини. І саме ця частина перемагала.
Істота відчувала, що не впорається із жінкою. Бачила, як в її натруджених сильних руках з’явився пічний рогач. Бачила, як вона повільно але невпинно наближається. Відчувала, що жінка випереджає її.
І тоді створіння знову перекинуло погляд на Надію…
Тетяна вже підвела рогач для нищівного удару, удару, який повинен був розтрощити вщент підступне скло. Але останньої миті дзеркало закрила собою дочка.
– Ні, мамо! Краще мене вбийте, а дзеркало не чіпайте!
– Та що ж ти донечко робиш, з останньою надією промовила жінка, відійди, не заважай, я ж тебе та всіх нас рятую.
Але руки вже опустились. Знесилені пальці випустили рогача. Останні сили залишили Коганівську. Все навкруги накрила суцільна темрява.
Спочатку навколишній світ був ніби у густому тумані. Та потроху туман розійшовся, обриси предметів як і раніше стали чіткими. Ось тільки у голові наче кінський табун невпинно кружляв, тупочучи важкими копитами.
Коганівська чималим зусиллям сіла на підлозі та обіперлась спиною об піч, яка дуже вчасно опинилась позаду.
На підлозі біля ліжка хтось завовтузився. Кліпнули перелякані дівочі очі.
– Мамо, що то воно було, слабким, ледь чутним голосом запитала Надія, що воно трапилось? Чи то наснилось, чи то дійсність…
– Воно і мені дуже цікаво, що тут відбулось, на диво спокійно та зважено відповіла Тетяна.
– Та поміркуй, дитинко сама. Як що сон, то з якого переляку ми з тобою розляглись на підлозі, по всій хаті. Та чи бувають одночасно однакові сни у двох різних людей? Дуже сумніваюся.
– Тож, вважаю таки щось було. Та ти й сама подивись…
Тетяна вказала на глиняну підлогу посеред хати.
І було ж на що подивитись…
Як і раніше по під стіною стояло старовинне дзеркало. А від нього до дверей, наче хто розклав по підлозі маленькі люстерка. Від нього, по хаті на вулицю протягнувся дзеркальний ланцюжок людських слідів. І судячи з форми та розміру то були дівочі сліди. Наче якась молодиця мокрими ногами пробіглась. Але то була не вода. Буцім то клаптики холодного місячного сяйва виблискували сріблом на рівній глиняній поверхні.
Надія, як зачарована потягнулась рукою до найближчого сліду. Але матір вчасно зупинила її:
Не чіпай, хай йому грець. Зараз ще посидимо трохи, остаточно повернемось до тями та щось поміркуємо, що воно з усім цим робити.
Доки жінки повертались у реальність дзеркальні сліди поступово щезли, наче вода випарувалась. Як і не було нічого. Та ж сама хата. Мати з донькою втомившись присіли відпочити прямісінько на підлозі. Чисті випрасувані рушники на іконах хвалились сніговою білизною та старовинне дзеркало звично виблискувало чистотою срібної поверхні.
Петро Коганівський у справах був в Запарамарьєвці аж до післязавтра. Жінкам ніхто не заважав. То ж просиділи вони в розмові, при свічках свячених до самісінького ранку.
Що вони одна одній розповідали, в чому дочка перед матір’ю каялася, до чого на світанку домовились, то нікому вже не відомо.
Та з того дня вони майже не розлучались. Наче подруги найкращі завжди та усюди разом.
Батько додому повернувся, та як мала дитина перемінам радіє. Обійме доньку з дружиною, міцно до себе пригорне та аж мружиться від задоволення, щасливий.
А ось жінки не дуже й то щасливими виглядали. Наче усе в них гаразд. Та якісь вони напружені, весь час чогось чекають. Страх потойбічний в самих куточках очей причаївся. Навіть не страх а жах.
Через деякий час стало помітно, що Надія худнути почала. Висихати. Личко дівоче загострилось, очі потьмяніли, навколо очей кола темні. Ручки ніжки, як ті тростиночки. Наче сили її покидають, ледь з домашнім клопотом порається. Як бабця стара щось зробить, посидить, відпочине та далі працює.
І дедалі тим помітніші зміни ставали.
Тетяна помовчувала, спостерігала. А от Петро на сполох забив. Привіз лікаря з району до доньки. Той дівчину уважно оглянув, розпитав, довгенько так помучив. Здивовано плечима знизав, залишив чимало ліків, наказав не напружуватись зайве, їсти досхочу та спати. І поїхав собі.
Надія ліки приймає, щось їсти намагається, але вже і з ліжка майже не встає. Тане на очах дівчина.
Тим часом по Некремінному чутки пішли, придурюється дочка Коганівських. Чи то працювати бажання не має, чи щось замислила. Вдає з себе хвору, а сама по селу пиряє.
Спочатку односельці її не впізнавали. Вважали, що дівчина нетутешня в селі з’явилась. Якась невиразна вона була. Здалеку наче Надія, а наблизяться до неї і риси як пливуть, як туман легкий навкруги обличчя. У сонячні дні навіть здавалось, сріблом виблискує дівоча постать.
Та з часом те є марення минуло і односельці всі як один впізнавали в блукаючій постаті дочку сільського старости Надію Коганівську.
Як хто не намагався ближче до неї підійти, роздивитись, розмову зав’язати, та дівчина наче шкірою те відчувала, відразу розверталась в іншій бік, прискорювала крок і врешті решт наче розчинялась в чагарниках біля Каравану, струмка сільського.
Хоча й доходили ті чутки до Коганівських, але відверто, в очі ніхто нічого сказати не наважувався. Хоча й бачили люди, як староста сивів на очах, як все нижче опускались колись міцні козацькі плечі, згиналась спина під невідомим важким тягарем.
Одного теплого осіннього ранку біля хати Коганівських з’явилась сусідка, Ганна. Підійшла, постояла трохи, наче зважувалась на щось і нарешті постукала у двері.
Відчинила Тетяна. Мовчки глянула на подругу та відступила осторонь, пропускаючи її всередину. Жестом запросила до столу, дістала з полиці пляшку вишневої наливки, розлила по кухлях…
– Ну що, сусідко, першою почала розмову Ганно, вважаю настав час про який ти казала, розповідай все, як на духу. Бо бачу, подальше зволікання до добра не доведе.
– Так, мабуть час настав.
І розповіла Тетяна подрузі все що сталось з того часу, як розійшлись вони біля двору Коганівських. У всіх подробицях, нічого не забула, бо не забувається таке.
Помовчали жінки. Випили ще по кухлю наливки.
Настала черга Ганни розповідати про те, як Надія по селу вештається, від людей сторониться. Про чутки, які по Некремінному останнім часом поширюються. Біля якого двору з’явиться, то там або подружжя між собою посвариться, або дитина захворіє, або скотина показиться.
Тетяна мовчки вислухала, підвелась, підійшла до ліжка біля якого Петро спорудив щось на кшталт ширми з ситцю і рішуче відкинула тканину вбік, відкривши очам подруги дочку, що лежала на білих простирадлах. Точніше те, що від дочки залишилось, тінь колись вправної квітучої дівчини, спогад про колишню вроду.
Ганна скочила зі стільця, зойкнула від побаченого, прикрила роззявленого рота рукою та так і завмерла, наче паралізована. Та швидко впоралась з собою, підійшла впритул до ліжка…
– Ой лишенько, промовила тремтячим голосом, що ж воно коїться, дитинко, та хіба це ти.
– Так, тітко Ганно, це я, ледь чутно почувся з подушок слабкий дівочий голос, наче вона з льоху розмовляла, не чекали таке побачити. То ж дивіться, і самі вирішуйте, чи то я по селу вештаюсь, чи в змозі я взагалі з ліжка підвестись. Бо я все чула, що ви про мене казали. Ось і вирішуйте, чи правду люди кажуть, чи вигадують казна що.
– Та що люди, емоційно відповіла Ганна, я ж на власні очі бачила, як ти біля Каравану походжала, а мене побачила і мерщій в хащі сховалась. Та тепер здогадуюсь, кого насправді я бачила, з ким поспілкуватись намагалась. Рятуй мене Боже, ще раз те побачити та зустріти.
– Ти, дитинко тримайся, тітка тебе в скруті не залишить. Ми зараз з матінкою твоєю порадимось та почнемо діяти. Ти головне тримайся!
З тими словами сусідка відвернулась, закрила ширму, утерла хустиною сльозу та знаками покликала Тетяну на двір.
– Ось що, подруго. Ти як хоч, а треба щось з усім цим робити, бо дочку втратиш і та потвора, що по селі вештається казна що наробити може. То вважаю, для початку треба нам з’ясувати що то воно у наш світ пролізло, а далі вже будемо дивитись.
– То з’ясовувати вже не треба, я вже спробував, зненацька почувся позаду жінок низький чоловічий голос.
Подруги зойкнули та аж підскочили від несподіванки.
Позаду них стояв посивілий, змарнілий Петро Коганівський. Він насилу нагадував того кремезного, вольового чоловіка, якого колись односельці майже одноголосно вибрали сільським старостою. Події останнього часу забрали в нього занадто багато життєвої сили. Та незважаючи на це Петро тримався.
– Бодай тебе трясця, розгнівано вилаялась Ганна, хіба ж можна так лякати і так вже наляканих жінок.
– Кажи, що відбулось, перервала подругу Тетяна, звертаючись до чоловіка, що ти спробував.
І Петро розповів, як вирішив самотужки відстежити потвору, що придбала зовнішні риси його доньки, яка наче вовкулака тягнула з неї життя.
Причаївся він в чагарнику, біля якого найчастіше бачили те створіння і почав чекати. Просидів майже увесь день і тільки під вечір відчув, що хтось або щось наближається. Саме відчув, бо те що маскувалось під дівчину пересувалось майже без жодного звуку.
Петро завмер, навіть дихати припинив. І ось із рідкого вечірнього туману з’явилась примарна жіноча постать. Вона вже повністю набула риси свого оригіналу, Надії, ось тільки очі виблискували дзеркальним сріблом у надвечірніх сутінках. І ще рухи були якісь не впевнені, незграбні, наче людина навчалась їм заново після тривалої хвороби.
Петро дочекався слушної миті, коли постать проходила саме повз нього, і стрімко випростав з чагарників руку схопивши постать за довгу спідницю…
Петро замовк, спустошеними очима дивлячись на дружину і не бачачи ані її, ані нічого іншого навкруги. Заціпенів.
– Петро! Ти де!? Повернись!
Висмикнула Тетяна чоловіка із мороку.
Петро здригнувся, струсив головою, очі набули осмисленість. Дістав з кишені люльку та почав розмірено набивати її тютюном. Жінки не заважали, терпляче чекали продовження розповіді.
Закурив. Випустив запашний струмінь диму.
– То не була спідниця. То взагалі не була одежа. Зовні так, ніби тканина, зморшки, волокна тканини. Але, вона не була одягом. Спідниця була продовженням, частиною живого, теплого, м’якого тіла.
Петро розповів, як тягнув потвору за спідницю і відчував, що у його руках б’ється жива плоть. Було відчуття, наче він тягне постать за молоду гладку шкіру. Із жахом він бачив, що спідниця є одним цілим з ногами створіння, і шкіра на ногах починала тягнутись разом з одежею.
Вся потвора була єдиним. Одежа, черевики, волосся, все то була суцільна імітація, майстерна копія живої людини, наче намальовано на тілі.
Коганівський підвів очі і зустрівся поглядом із срібними крижаними очами, які без жодних емоцій спокійно роздивлялись його. Постать потягнулась до Петра рукою і він відчув, як натяглась спідниця слідом за її рухом.
Більше він не витримав. Відпустив ту гидоту і не оглядаючись так вшелешив крізь хащі, що тільки друзки полетіли на його шляху. Не оглядаючись біг майже до самої хати. Біля двору зупинився, віддихався і побачив та почув жінок.
– То вже запізно щось з’ясовувати, час діяти, і діяти негайно, підсумував Петро свою незвичайну розповідь, гадаю сумнівів ні в кого не залишилось.
– І що пропонуєш, з надією запитала Тетяна.
Чоловік не встиг відповісти, бо в розмову втрутилась Ганна:
– Вважаю єдиний, хто в змозі нам допомогти це дід Андрій, що на Підварку живе. Кажуть люди, не простий він, кажуть чаклун. Та ти, Петро, здається мені інколи до нього потайки звертаєшся, коли посуха і дощу конче потрібно, або буревій на село насувається. Людям все відомо, хоч і вигляд роблять, що того не помічають.
– То ж не зволікаємо, ходімо до діда, бо як не він, то я вже і не знаю…
– То і пішли.
Сивий як сніг, із сумними безбарвними очима сидів дід Андрій на призьбі та уважно слухав гостей несподіваних. Тільки інколи переривав розповідь важким зітханням:
– Ох, охо – хо…
Розповідь скінчилась. На подвір’ї запанувала якась незвичайна, напружена тиша, наче все село причаїлось та чекало що відповість худорлявий, високий старий чоловік.
Дід довгенько мовчав. Десь далеко блукав думками, спогадами. Та нарешті очі ожили, по черзі уважно зупинились на кожному, наче душу навиворіт вивернули і дід Андрій заговорив:
– По перше, повинні ви розуміти з ким та чим вам довелось зіштовхнутись, промовив на диво міцним, навіть молодим голосом.
– Зустрілись ви із віддзеркаленням. Не дуже воно часто у наш світ таке потрапляє, навіть дуже, дуже рідко, але, маємо те що маємо.
– Хтось вашу дитину образив, і знайшла вона собі подругу у своєму віддзеркаленні. Мабуть розповіла йому про свою образу, пожалілась. Та сама того не розуміючи і навіть не бажаючи передала частку своєї душі, свого єства.
– А дзеркала то не іграшка, тим більш старовинні. У давнину володіли майстри таємними знаннями. То ж хто зна, який майстер і як те дзеркало зробив. А воно само по собі є шпариною між світами, провідником в потойбічне. А коли ще й зроблено особливим майстром, хто зна якою силою тоді володіє.
– Судячи з усього почало віддзеркалення потроху своїм життям жити та силу набирати.
– Чекало воно слушного часу, щоб у наш світ перейти. Та мабуть якось порушили ви його плани, довелось йому раніше перехід починати. А у тутешньому світі воно може вижити та зміцніти тільки за рахунок свого оригіналу, свого хазяїна.
– Та рано чи пізно наступає мить, коли породження задзеркалля стає хазяїном того, кого воно свого часу відображало. І не зупиниться та потвора потойбічна, доки до останньої краплі життя з людини не висмокче.
– Ось те, що ми на сьогодні і маємо.
Закінчив дід свою розповідь і знову тиша запанувала.
Нарешті Тетяна від думок важких отямилась та з останньою надією питає старого:
– Невже нічого не можна зробити, невже донечко моя на загибель приречена!?
– Не знаю я напевне, трохи поміркувавши відповів дід Андрій, про те не чув я нічого подібного. – Та колись, дуже давно був у моєму житті подібний досвід, коли не знав, що робити, але руки не склав і таки переміг.
– То ж є в мене деякі думки, як нам те віддзеркалення у зворотному напрямку відправити та нашу дівчинку врятувати. Але я вже занадто старий з примарами воювати, то я повчаю, ви робите.
– Гаразд! Ми на все готові! Кажи, майже одночасно вигукнули присутні.
– От і добре, загадково посміхнувся старий.
– Судячи з усього потвора найчастіше з’являється біля джерела нашого, біля Каравану. Вважаю, саме віддзеркалення чистої джерельної води її приваблює, дає зв’язок з потойбіччям.
– То ж саме там і будемо на віддзеркалення чекати.
– Знадобляться нам чотири міцних парубка із здоровим глуздом, чотири великих дзеркала та звісно те дзеркало, з якого все почалось.
– Ну то хлопців і дзеркала я організую, з готовністю відгукнувся Петро.
– А нам що робити, схвильовано запитала Ганна.
– Ви біля Надії будете чергувати, відповів старий, гадаю їй ваша допомога не завадить. Дам я вам настоянки трав’яної, будете дівчину напувати.
На тому і розійшлись, попередньо домовившись про час зустрічі.
Наступного ранку на стежці, по якій селяни приходили за водою до джерела відбувались незвичайні події.
Чотири кремезних парубки принесли чотири великих старовинних дзеркала та встановили їх, міцно закріпивши вздовж стежки, по два з кожного боку, біля самої води, яка виблискувала дзеркальною поверхнею з третього боку.
Разом з ними і Петро Коганівський, сільський староста прийшов міцно тримаючи накрите простирадлом старе дзеркало від дідів-прадідів. Відстежив, як хлопці впорались, перевірив на скільки міцно закріпили вони кожен своє дзеркало і сам причаївся в чагарнику біля водойми.
Почались виснажливі хвилини та години очікування.
Здавалось, все навкруги перейнялось важливістю моменту і зачаїлось. Навіть легкий вранішній вітерець сором’язливо заховався в навколишніх хащах і не нагадував про себе жодною хвилькою на поверхні блискучої, гладенької як скло води.
І ось одночасно всі відчули, як щось наближається. Односельці заздалегідь були попереджені, то ж наближатись могло тільки воно, віддзеркалення.
Дійсно, через якусь мить на стежці з’явилась дівоча постать, що без жодного звуку рухалась вбік джерела. По стежці крокувала майже ідеальна копія Надії Коганівської. Не доходячи кілько кроків до засідки воно зупинилось, наче до чогось принюхуючись, уважно придивилось сріблястими очима до встановлених вздовж стежки дзеркал.
Срібні поверхні приваблювали своє породження, притягували до себе, як бджіл до меду. І потвора не витримала. Зробила нерішучий крок, ще один, другий і нарешті увійшла в дзеркальний коридор.
Тієї ж миті з чагарнику вискочив Петро і встановив своє дзеркало закривши вхід-вихід з утвореного дзеркального прямокутника.
Віддзеркалення відчуло пастку, озирнулось навкруги як загнаний звір, кинулось в бік одного дзеркала, другого, та марно. Окрім дзеркала, з якого воно колись з’явилось у цей світ інші не приймали, відштовхували огидне створіння.
Поруч з Коганівським, наче з під землі виріс дід Андрій із старовинною чаклунською книгою в руках. Відкрив на потрібній сторінці і почав вголос читати якесь давнє закляття на незрозумілій нікому окрім нього мові.
Віддзеркалення заклякло на місці, як надалі від свого дзеркала, не в змозі вирватись із сріблястого коридору.
Старий чаклун все голосніше читав закляття і ось на поверхні головного дзеркала почали з’являтись дедалі частіші та більші кола хвиль, наче від каменя на спокійній воді. Дзеркало поступово починало затягувати у себе власне породження.
Віддзеркалення все більше втрачало придбані людські риси. Це вже була не Надія. Загалом постать ще нагадувала дівчину, але вся вона пливла як розплавлений віск, дедалі втрачаючи форму, знову стаючи безформною блискучою купою рідкого срібла.
Відстань між дзеркалом та потворою невпинно скорочувалась. Віддзеркалення пручалось, але то було марно. Ось обидві сріблясті поверхні торкнулись одна одної і наступної миті дзеркало повністю поглинуло своє створіння.
Тієї ж миті Петро з усієї сили влупив по дзеркальній поверхні заздалегідь приготованим цепом і скло розлетілось на дрібні уламки. Одночасно із старостою хлопці також розтрощили кожен своє дзеркало.
Дерев’яні рами спалили. А уламки дзеркал дід Андрій старанно, до останнього, до найдрібнішого шматочка зібрав у товсту, міцну ряднину. Що він з ними далі робив, то вже його справи.
Доки біля Каравану віддзеркалення втрачало сили та відчайдушно чіплялось за залишки випадково придбаного дівочого життя, в хаті Коганівських також було непереливки.
Надія, а точніше її сумні залишки, майже самісінькі кістки обтягнуті сухою напівпрозорою шкірою лежала серед подушок за ситцевою ширмою. Біля неї чергували матір та тітко Ганна, час від часу напували її настоянкою, яку дав дід Андрій.
І ось, в той саме час, як віддзеркалення опинилось у пастці, Надію почали мучити страшні судоми. Її змарніле, майже невагоме тіло вигинало у різні боки. Скорчені пальці шкрябали по простирадлах, чіплялись за бильця. Дівчина хрипіла та інколи починала тихенько стогнати.
Жінки тримали її, як могли, та скільки було змоги намагались влити до рота чарівну настоянку.
Дедалі – ще страшніше.
Дитина почала пітніти. Та грець би з тим, хто не пітніє та ще й у такому стані. Але вона пітніла рідким сріблом.
Крізь шкіру просочувались назовні краплини блискучої рідини, наче крихітні люстерка вкривали змарніле дівоче тіло.
Жінки заклякли від такого видовища. Та Тетяна швидко отямилась і підкорившись велінню материнського інстинкту вихопила зі скрині свій весільний вінчальний рушник і почала енергійно витирати з доньки той страшний потойбічний піт. До останньої краплинки, до останнього відблиску. Рушник вбирав рідину і поступово перетворювався на м’яке, рідке дзеркало…
Зненацька все припинилось.
Біля Каравану дзеркало поглинуло віддзеркалення і розлетілось дрібними уламками від шаленого удару.
А в хаті Надія заспокоїлась, судоми припинились і дівчина зовсім знесилена завмерла на зім’ятих простирадлах.
Доки Тетяна вмивала дитині обличчя колодязною водою, намагаючись привести до тями, Ганна з огидою, двома пальцями вхопила виблискуючий сріблом рушник, вибігла на двір і через мить той вже палав яскравим полум’ям.
Через тиждень на блідих запалих щоках Надії почав з’являтись легкий рум’янець.
Через місяць дівчина почала потроху набирати вагу.
Через три місяці вже вставала з ліжка та за допомогою мами або тата дедалі впевненіші крокувала по хаті.
На початку березня односельці мали змогу побачити ще худеньку, але сповнену життєвої сили дочку Коганівських, яка сиділа біля двору насолоджуючись першими ласкавими променями весняного сонечка.
В Некремінному вже потроху почали забувати страшні події з віддзеркаленням, заклопотані весняним польовим та городнім клопотом. Та воно і добре, навіщо молодій дівчині така зайва увага. Тим більш, біля двору Надії все частіше можна було побачити справного парубка, Миколу, онука діда Андрія, який з нетерпінням чекав, коли дівчина вийде з хати.
Ну то дай їм Боже.
А про пройдешні події нагадувала тільки одна дивна річ.
У хаті Коганівських більше ніколи не було дзеркала. Навіть металевий посуд ніколи не чистився до блиску, до віддзеркалення, навіть цеберка з водою завжди стояла у хаті накрита кришкою, бо на поверхні води теж інколи можна було побачити своє відображення.
Та то таке.
*****
Закінчила баба Гавришиха казку і зненацька зрозуміла, що навкруги панує цілковита тиша. Навіть кури тихенько розсілись на огорожі, наче мовчки казку слухають. А головне, зовсім не чутно дзенькання лущеної кукурудзи по металевій цеберці.
– Дітки, а що ж ви ото працю припинили, гримнула на малечу баба, казка казкою, а завдання ніхто не відміняв!
– Ану, хутчіш за роботу!
Задзенькала кукурудза, зосереджено засопіли дитячі носики. От і добре.
– Бабо, через деякий час обізвалась старша онука.
– Чого тобі, Тетянко?
– А ми ж в тебе на ніч залишимось? Обережно пита дівчинка.
– Так, звісно залишитесь, відповідає баба, вже починаючи розуміти, до чого дитина веде.
– А можна я в іншій кімнаті, на кухні, з тобою ляжу?
– А чого так, пита баба, примруживши очі.
– А там де ми спимо, дзеркало старовинне стоїть… я боюся…
– І я, і я, одноголосно підхопила інша малеча.
-А ось це вже даремно, лагідно посміхнулась Гавришиха, то в нас не дуже вже й старовинне дзеркало. Таких, як я в казці розповідала хто й зна коли не роблять, нема вже таких майстрів. – – Та навіть і тоді вже не було.
– Тож спіть спокійно, головне ніколи не дражніть своє віддзеркалення та не базікайте із ним, то й все буде добре.
– Та, як що дуже хочете, приберу я те дзеркало, не хвилюйтесь.
Весняний день добігав кінця.
Дорослі впорались на городі і стомлені вмивались біля хати колодязною водою,готуючись до вечері.
Діточок баба вже нагодувала та повкладала у ліжка. За весь день на свіжому повітрі, допомагаючи, бешкетуючи онуки настільки втомились, що миттєво поснули, тільки голови торкнулись м’яких подушок.
За дзеркало ніхто з них навіть не згадав. То й баба не нагадувала.
На кухні тихенько гомоніли дорослі за вечерею та чаркою доброї горілки.
У кімнаті онуки подорожували у кольорових дитячих сновидіннях. На стільці біля них сиділа баба Гавришиха прислухаючись про що говорять дорослі та інколи поправляючи зім’яті маленькими ніжками простирадла.
На дворі легенький вітер шурхотів очеретом на даху, мишенята тихенько вовтузились у коморі, а у вікно заглядав молодий місяць, виблискуючи своїм ще слабким світлом у дзеркальній поверхні старовинного дзеркала.
