Скарбник. Казка восьма

СКАРБНИК
казка восьма

Літо добігало кінця.
Довгоочікувана злива другу годину поспіль поливала спраглу землю.
Коли перші великі краплі почали розмальовувати темними плямами густу пилюку на сільському шляху, онуки баби Гавришихи, мов зграйка горобців шурхнули на сіновал, що на дві третини був заповнений свіжим запашним сіном.
Старший онук, по шпаринах між дошками стіни сінника видерся під самісінький дах і з радісним вереском шубовснув у м’які обійми пухнастого різнотрав’я. Хлопець зник в трав’яній перині, здійнявши вгору стовп запашного пилу.

По імпровізованій драбині вже дерся догори наступний стрибун. І так один за одним.
Сіно було скрізь. Під сорочками, у кишенях, у волоссі, вухах та навіть у роті. Зрізані стеблини інколи дряпали ніжну дитячу шкіру. Та то були дрібниці у порівнянні із неймовірним відчуттям невагомості польоту.
Баба Гавришиха не заважала. Хай собі набавляться. Воно набагато краще, ніж нудьгувати у хаті або мокнути під дощем. А в неї з’явилось декілька вільних хвилин, аби зайнятись домашнім клопотом.
На столі парували полумиски із густим борщем, на дерев’яній дошці нарізані свіжі огірки, запашний часник, цибуля. У глиняних кухлях очікувало вранішнє молоко. Баба вже збиралась гукати дітвору обідати, вхідні двері з гуркотом відчинились і у хату залетів вихор з онуків, сіна, дощової вологи і піднесеного настрою.
Оченята палали. Рученята міцно тримали картонну коробку з під печива, в яку баба тиждень тому склала непотрібний дрібний мотлох та доки занесла на сіновал. Так було легше позбавитись зайвого. Не викидати відразу, а поступово, звикаючи з думкою, що мотлох доки ще на подвір’ї. І знайшли ж, бешкетники.
Бабо, бабуню, навипередки вигукувала дітвора, ми скарб знайшли! Дивись!
Онуки радісно поклали посеред кімнати добре знайому бабі коробку.
Який такий скарб, підіграла малечі Гавришиха, де ви його знайшли?
У сіннику був захований! Давай подивимось, що всередині! Може золото, а може які інші старовинні речі! Схвильовано гомоніли діти.
Добре, подивимось, згодилась стара, та спочатку роздягніться у сінях, повитрушуйте з одежі та з себе сіно, вмийтесь і сідайте обідати. А як поїсте, то подивимось, чи пощастило вам зі скарбом.
Онуки не заперечували, бо знали, з бабою то марно. Вона ніколи даремно не змушувала щось робити. А вже як треба то воно треба, і сперечатись зась.
Прохолодна вода з рукомийника трохи остудила розпалену уяву малечі. Смачна та поживна їжа швидко зникла в дитячих животиках. Настав час розібратись зі скарбом.
Гавришиха взяла коробку, зробила вигляд, що уважно роздивляється. Майже почала відкривати і раптом завмерла:
А що, як у цього скарбу охоронець є? Що, як він заповіданий? Раптом Скарбник з’явиться та угоду запропонує?
Який охоронець!? Який Скарбник!? Хто кому заповідав!? Що за угода!? Один поперед одним заторохтіли питаннями діти.
Та чи ви не знаєте? Зіграла баба щире здивування. Хіба я вам не розповідала?
Ні! Нічого такого ти нам не розповідала!
Розкажи, бабуню! Тільки давай спочатку скарб подивимось, немає там ніякого охоронця.
Ну добре, погодилась баба, відкриваємо….
Звісно, вміст коробки розчарував дітлахів. Та попереду була бабина казка. А кожна казка набагато цінніша за будь який скарб. Тож онуки довго не засмучувались. Повсідались навкруги Гавришихи і приготувались уважно слухати.
Баба трохи помовчала, щось згадуючи і нарешті почала….

****

Жив собі на хуторі дід Пилипась.
Хутір той в селі називали Сахалін, бо до нього і справді було, як на край світу. Найближчі сусіди через луг, десь з пів кілометри.
Колись було на Сахаліні аж чотири хати. Лунав дитячий сміх, зростала городина, сусіди на свята збирались у Пилипася на подвір’ї, добре гуляли, весело. Та і у справах допомагали один одному, кому хату або літню кухню збудувати, колодязь викопати. Усім хутором дружньо порались.
А які чудові груші на Сахаліні росли. Величезні, товстенні стовбури, по весні квітли так, що звідусіль було помітно. Влітку затінок від тих груш, восени господині нарізали плоди та сушили на сушку, і в усьому селі славився узвар з тієї сушки.
Непогано загалом жили. Земля там добра була, сінокоси, городи, жито, пшениця.
Та поступово літні люди вмирали, молодь тяглась у місто, від важкої селянської праці, хто до науки, хто за грошенятами. Порожнів хутір. Хата за хатою підсліпуватими вікнами дивились на зарослі бур’янами подвір’я, стікаючи дощовими краплями по брудному склу, наче сльозами за минулим життям.
А що покинута господарями хата. З часом очеретові дахи темніли, провалювались. Потім просідала важка від дощової вологи глиняна стеля. Залишались тільки напівзруйновані стіни та побілілі, наче кістки на сонці, крокви криши з міцного колись акацієвого гілля. А з часом колишню хату можна було впізнати тільки по невеличкому пагорбу глини рясно зарослому бур’янами.
Тримались тільки дві хати діда Пилипася. Маленька стара, збудована ще за царя Панька, та нова, простора хата з великими вікнами, верандою, двома пічками, цегляним димарем. Дід завжди вважався добрим, заможнім господарем. І худоби в нього було багато, наділи земельні чималі, пасіка, птиця. Хазяйновитий був дід. Тож єдиний на Сахаліні збудував нову хату. Зі шлаку вилиту, залізом вкриту.
Односельці різне за Пилипася балакали. Казали навіть, що скарб він колись знайшов, з нього і хазяйство завів, і хату побудував і діточок у місті вивчив. Та здебільшого, заздрощі то були.
З часом діти закінчили навчання, залишились у місті. Одружились, працювали. На вихідні навідувались до батьків, на рідне подвір’я.
Та дійшла черга і до родини Пилипася спізнатися з бідою.
Якось у неділю, повернувшись з міста, з базарю, Олена Тертух, що навпроти Сахаліну жили, розповіла матері;
Приїхали раненько, ще майже нікого не було, зайняли добрі місця, повикладались. Коли дивлюсь, а у тітки Валі Пилипась, молоко якесь сине, майже чорне, сир грудками, сірий, що та земля, і сметана теж сіра…. Мені аж ніяково стало. Заплющила очі, головою струсила – все як завжди, молоко біле, з жовтими вершками, та і сир наче добрий. Маячня якась та й годі.
Мати Олени посмутнішала, зморшки на чолі глибшими стали;
Ой, не добре те, донечко. Здається хворіє дуже Валентина, та мабуть приховує від усіх. Помре вона невдовзі.
Та шо Ви таке кажете, мамо, захвилювалась Олена, чого це їй помирати, така ще жіночка жвава, вправна. Може ще нас з Вами переживе.
Та дай то Бог, сумно відповідає стара, але те що ти побачила, дуже воно не добре.
І таки, невдовзі, залишився дід Пилипась один. Поховав дружину. Згоріла, наче свічка тоненька. Здається, ще вчора по господарству поралась, а сьогодні вже суха земля об домовину гримала.
Остання людина на хуторі залишилась. Сивий дід, що вечорами виходив край межі та довго дивився на захід, доки сонечко за обрієм не сховається. Потім ще трохи постоїть у синіх сутінках, зітхне та повернеться до порожньої хати.
Пилипась остаточно перебрався у стару глиняну хату, старанно вкриту очеретом. Завелика була йому нова простора будівля. Сумне відлуння лунало по спорожнілих кімнатах, тепер вже зайві речі болісно нагадували про минуле життя. Привиди пройдешнього ховались по під холодними ліжками, у шафах, які ще зберігали речі та запах дружини, дитячу одежу, з якої ті вже давно виросли, а викинути рука не підіймалась. Порожньо, болісно було в новій хаті. А стара, хоч і невеличка, та що діду треба. Ліжко спати, стіл поїсти та стілець посидіти. От і всі його теперішні потреби. Окрім того, дров на обігрів менше треба, прибирати менше. Та і взагалі, якось воно затишно, тепло серед стін, що будували з дружиною після весілля, ще молодими міцними руками.

****

Ще коли хутір Сахалін тішився чотирма подвір’ями з охайними білими хатами, тинами, рясно заплетеними квітучими паничами, вранішнім ревом скотини та вечірніми посиденьками молоді під рясним гіллям величезних груш. Коли ще й у думках не було нової Пелипасевої хати. У діда, а тоді ще міцного хазяйновитого чоловіка зникла вода з криниці. Це не було такою вже дивиною. Підземні ріки час від часу змінювали свою течію. Десь вода зникала, та десь з’являлась, зазвичай неподалік. На місці рясного пасовища утворювались спорожнілі ділянки солонцю, на поверхню підіймались шари жовтої глини з проступаючими у посуху білими плямами солі. А там де раніше був солонець починала рясно зростати соковита трава.
Тож Пилипась не дуже засмутився і походивши по подвір’ю, зупиняючись час від часу, наче до чогось прислухаючись, вподобав місце для нової криниці і завзято взявся за лопату.
Накресливши сапкою приблизно метрове коло, почав копати.
На дворі був початок вересня, сусіди з ранку до пізньої ночі порались на жнивах. То Пилипась не відволікав їх від важливих справ, вирішивши, що потроху впорається самотужки. Як щось відчував.
І ось, на глибині десь трохи більше за метр, лезо лопати шкрябнуло по твердій поверхні. То було не коріння. Чоловік завмер. Зі свіжої копанки визирав краєчок невеликої, позеленілої від часу мідної скрині.
Пилипась розпрямив спину, озирнувся навкруги, чи не спостеріга часом допитливий сусідський погляд. Та вранішній хазяйській клопіт вже скінчився, селяни порались на жнивах, а до обіду було зарано. Тож жодна жива душа не заважала.
Чоловік спітнів від хвилювання і солодкого передчуття, доки боючись повірити у можливу нагоду, у своє щастя.
Ще раз озирнувся, став навколішки і обережно, руками розхитав та висмикнув скриню із земляного полону.
Тієї миті, наче дмухнув слабкий холодний протяг і хтось важко зітхнув, десь зовсім поруч, за спиною.
Чоловік скочив, злякано роздивився навкруги, та він був один, ніхто не заважав несподіваному щастю.
Бодай тобі трясця, тремтячим голосом промовив сам до себе, щось я зовсім розхвилювався, маячня ввижається.
Заспокоївшись, обережно поклав скриню на землю і уважно її роздивився.
Судячи з усього то був старовинний, вкритий сплетінням чарівного східного орнаменту витвір мистецтва. Від часу, звісно мідь потемнішала та позеленіла, але скриня була не ушкоджена і досить міцна.
Жодного натяку на замок, або якийсь засув не було. Рівна, одноманітна поверхня. При тому скриня була надійно закрита.
Чоловік не поспішав. Не бажав пошкодити гарну річ. Не кваплячись оглядав знахідку з різних боків, торкався пальцями прохолодної металевої поверхні. Обережно намагався відчинити. Все було марно.
Пилипась спітнів від нервової напруги. І врешті решт не витримав:
Та відчиняйся вже, бісове знаряддя, не змушуй трощити тебе. Як що скарб у тобі, все одно він вже мій. Я тепер йому новий хазяїн….
З ледь чутним клацанням скриня відчинилась. З неї наче протягом задуло і через якусь мить здійнявся потужній вихор, піднявши в повітря пилюку з викопаної землі, сміття з двору.
В густих димчастих складках пилу щось рухалось, повільно вибираючись із того вихору. Постать, створена із світла і тіні, пилюки та дрібних грудок землі наближалась до чоловіка туманною ходою і зупинилась за кілько кроків, уважно роздивляючись його.
Примарні обриси руки ковзнули по обличчю Пилипася, залишаючи запах пилу і крихкій давнини.
Чоловік закляк, не в змозі поворухнутись, тільки безпорадно кліпая очима на примарну постать.
То, кажеш ти новий хазяїн скарбу, прошелестів в голові мінливий голос, бажаєш стати новим володарем? То я поступлюся. Тільки скажи, підтвердь своє бажання. Немає нічого неможливого.
Хто ти? Тремтячим від напруги та переляку голосом запитав Пилипась.
Я Скарбник, володар та охоронець скарбу, відповіла примара, та маємо нагоду змінити своє існування, змінити твоє життя. Тільки бажання та твоє слово.
Яке слово, ніяково перепитав чоловік, яке бажання?
Промов ще раз, що ти новий хазяїн скарба, і станеш його власником та охоронцем. А як ні, то перетвориться він на сміття, вугілля, бо іншому був заповідан. І вже нема на цьому світі ані того, хто його заповідав, ані кому. Тож рішення за тобою. Тільки твоє бажання та згода.
Відчував же ж Пилипась, не треба воно йому, добром те не скінчиться. Та в сутінках напів відчиненої скрині виблискувала золотим сяйвом примара майбутнього забезпеченого життя. Життя без злиднів та виснажливої селянської праці. Достатку, який не залежав від примх природи та родючості землі. Вивчені у місті, забезпечені, шляхетні діти. Нарешті, власна забезпечена, спокійна старість.
І чоловік піддався відвічному людському бажанню кращого, забезпеченого існування. Цілком природному бажанню. Мрії, яку колисала в собі кожна людина, що змушена була здобувати свій хліб важкою щоденною працею.
Так, я новий хазяїн скарба, власник та охоронець….
Так! Наче грім пролунав зловісний голос Скарбника. Договір узгоджено та скріплено взаємною згодою! Володій, користуйся, охороняй довіку. А коли вік скінчиться, я повернусь по душу твою, як воно договором зазначено. Бувай!
Гримнула те примара Скарбника страшним голосом та розчинилась у вихорі. А наступної миті і тиша настала і спокій. Повітря не ворухнеться. Тільки здійнята високо вгору пилюка повільно осідала на подвір’я, на приголомшеного чоловіка, що сидів на краю копанки, тримаючи у зімлілих руках чарівну скриню зі скарбом.
Пилипась вже розумів, на що зголосився. На що його потвора потойбічна та сяйво золоте підштовхнули. Виходило, що душу свою запродав за скарб несподіваний.
Але, справа зроблена. Договір укладено і поки що вороття немає. Треба далі жити, а там побачимо, як з тієї халепи видряпатись. Невже розуму не вистачить Скарбника надурити, скарбом скористатись та душу зберегти. Тож прийде час, побачимо. А поки до того часу ще далеко, то живемо як воно вже судилося….

Життя тривало.
Скінчились жнива. Позбирана городина, висушено та заскиртоване сіно. Свіжезорена земля заспокоїлась, завершивши черговий цикл відродження, та потроху занурювалась в зимову сплячку.
Зранку пожовкла трава і опале листя вкривались білим мереживом паморозі. Вечорами на подвір’ях здіймались вгору дими вогнищ із бадилля прибраного з городів, та знесилені передвечірнім безвітрям заповзали у яри, на пасовища, утворюючи листковий пиріг димного туману.
Худоба вже не виходила в череду, звикаючи до затишного теплого хліву на довгу зимову заметіль.
Цьогорічний врожай оброблявся, сортувався та закладався на зберігання. Щось на їжу, щось на посадку наступного року, щось на продаж. Усе зважено, розмірено, спираючись на багаторічну народну мудрість та досвід. На знання хліборобів, що унаслідувались від батька до сина, від діда до онука.
Мабуть ніхто в селі не відносився до землі з такою повагою та любов’ю, як Пилипась. Ще тільки світлішало на сході, а чоловік вже порається на городі або земельному наділі. Та спочатку постоїть край поля, наче прислухається до чогось. Стане навколішки і руками, мов пестить землю, траву, молоді паростки чи пожовкле листя. Тихенько щось собі промовляє, а може балакає з кимось, тільки йому відомим.
Старанно перебирає зашкарублими пальцями грудочки земляні, видаляючи коріння та торішнє насіння бур’яну. Дощових хробаків обережно з місця на місце перекладе, та вологою землею притрусить.
Завжди перепочинок землі дає, як то воно по науці належить. Зайвого не бере та і без роботи годувальницю не залишає.
Навіть якусь яму по господарству копає, завжди чарку горілки в землю виллє, хлібних крихт насипле, щоб Земляного духа, що під деревами та камінням живе, задобрити.
І земля та духи земні йому відповідно дякували за повагу та турботу. Врожаї завжди гарні на хуторі у Пилипася були, дерева міцні, плодовиті зростали, худоба не хворіла. Чоловік тин новий робить, гілку в землю встромить, а через тиждень на ній вже пагони та листя молоде. Криницю копати, односельці завжди його кликали, з містом визначитись. І наче Земляний дух йому підказував та допомагав. Завжди вода була. Вода чиста, смачна.
Селяни іноді навіть шуткували:
А якщо покличемо тебе скарб знайти, допоможеш? Бо гроші конче потрібні.
Може і допоможу, всміхався чоловік, та чи воно вам потрібно.

Як би там не було, а тієї осені почав Пилипась нову хату будувати.
Походив по подвір’ю, щось поміркував, щось побурмотів та взявши дерев’яні кілки забив їх у землю по чотирьох кутах майбутнього нового житла.
Грошей не шкодував. Найняв робітників, будував з найкращого.
Кам’яний високий фундамент, стіни литі зі шлаку, дерев’яна підлога, дах критий залізом. Великі подвійні вікна, мережеві відливи з оцинкованого заліза, гіпсова ліпнина на стелі. Не хата а лялька.
Діточок, дружину у нове одягнув та взув.
Нові меблі до нового житла з району завіз.
Гарну конячку придбав, теличку, кількох бичків. Поросяток якоїсь породи нової. Качки, індики, кури….
Садок за старою хатою вщент новими вуликами заставив, та сім’ями бджолиними заселив. Вулики якоїсь нової конструкції, по декілька корпусів у кожному. Височіють, як у місті багатоповерхівки, свіжою фарбою виблискують. За хатою від бджіл аж в небі темно.
Сяде Пилипась на призьбі, цигарку запалить та сам до себе балакає;
Чи то я такий дурний, чи то вже селянин невиправний. Мріяв же позбутись виснажливої праці селянської, а сам клопоту набрався, немов собака бліх. Треба щось міркувати, бо не здужаю сам таке господарство.
Чоловік не довго міркував. Спочатку один робітник в нього з’явився, а там і другий і третій.
Та все воно, якось ловко, хвацько в нього виходило. Господарство добре, велике. Помічники сумлінні, відношенням та платнею задоволені. Дружина вправна, діточки розумні, до науки старанні.
Односельці спочатку різне теревенили.
Навіть були чутки, не все воно чисто в Пилипася. Шепотілись баби проміж собою, що нечисть якась потойбічна йому допомагає. Чи скарб знайшов чоловік.
Але велике господарство на Сахаліні міцнішало та примножувалось. І хазяїн не з жадібних виявився. Про односельців не забував. Тож чутки поблукали селом та з часом розчинились у повітрі, наче дим тютюновий. І через пів року жодного слова поганого за Пилипася не було чутно. А ось добром все частіше згадували люди.
Багатьом свого часу допоміг чоловік. Кому з худобою, птицею, зичив на розплід, та про борг ніколи не згадував. А як що селяни намагались якось віддячити, махав рукою та відмовлявся:
Ніколи мені зараз з боргами розбиратись, та і не борги то, а допомога. Ви розводьте худобу, плекайте, може теж кому допоможете.
Родинам, які в скруті були або грошенят зичив, або чим іншим допомагав, і суворо забороняв про те згадувати та боронь Боже намагатись повернути.
Звідки в нього те все з’являлось, питання вже не виникало. Величезне господарство, пасіка, сінокоси безкраї. Не жадібний чоловік, то й добре. Ділиться копійчиною, і пречудово. А те, що витрачав Пилипась набагато більше, ніж міг заробляти, то ніхто не рахував. Не до того було селянам, їм би з турботами щоденними впоратись, а не чужу копійчину рахувати. Коли воно все добре, про погане ніхто й не замислюється.
Та більш за все Пилипась за землю турбувався, найбільше в неї вкладав.

Як би там не було, а вік скінчився. Спорожнів хутір. Залишився старий наодинці зі своїми думками та спогадами.

****

Тієї ночі йому наснилися чорні тіні, що перетікали з місця на місце, ховаючись від найменшого світла. Чорні тіні з червоними очами та жовтими іклами. Потім тіні, наче краплі дощу зібрались у велику чорну пляму, яка розчинилась на глиняній підлозі посеред хати.
На світанку Пилипась прокинувся втомлений, мов рік не відпочивав. Вийшов на ганок роздивляючись навкруги опухлими почервонілими очима. Важкі сірі хмари вщент затягли небо так, що було не зрозуміло, де сонце та чи зійшло воно взагалі. У повітрі сіяло набридливим дрібним дощем. Вогкий, безбарвний світ поглинав звуки, думки, відчуття.
На самій верхівці акації, за старою хатою, важко колихався на сухій гілці величезний чорний, наче вугілля ворон. Жовте око уважно спостерігало за дідом, гострі пазурі на потужних лапах м’яли деревину так, що аж кора відлітала. Міцний дзьоб час від часі відкривався, наче ворон намагався щось промовити до чоловіка.
Пилипасю стало моторошно чи від бридкої погоди, чи від страшного птаха, і він повернувся до хати, намагаючись не дивитись вгору та не ставати на підлогу посеред хати.
Дід нікого не чекав. Кілько вуликів із бджолами не потребували постійної уваги, а іншого хазяйства він не залишив. Скільки воно одному треба, тож нащо зайвий клопіт. Розмірковуючи так старий дозволив собі улягтися в ліжко, сховавшись під важкою теплою ковдрою від зовнішнього непривітного світу та тіней. Але від думок і почуттів ковдра не рятувала.
Пилипась полинув спогадами у минулі часи, коли на хуторі вирувало життя, планувалось майбутнє та не надто згадувалось пройдешнє. Мабуть він таки задрімав, бо схаменувся від моторошного почуття, що в хаті хтось є. Хтось неймовірно старий та дуже неквапливий.
Довго не наважувався визирнути з під ковдри, блукаючи між сновидінням та реальністю. Нарешті, крізь крихітну шпарину таки визирнув назовні, оглянувши сірі сутінки свого безрадісного житла.
Посеред кімнати потроху коливалась мінлива постать із світла і тіні. Жовті, наче у ящірки очі невідривно спостерігали за старим. Привид не поспішав, впевнено усвідомлюючи, що попереду в них ціла вічність. Погляди зустрілись. Тієї ж миті в голові у Пилипася яскраво промайнули спогади. Золоте сяйво скарбу у старій мідній скрині, туманна хода примарної постаті, і нарешті зловісний голос Скарбника: Договір узгоджено та скріплено взаємною згодою! Володій, користуйся, охороняй довіку. А коли вік скінчиться, я повернусь по душу твою, як воно договором зазначено….
Час вийшов! Наче грім пролунав могутній голос потвори.
Гучна луна від тих страшних слів заколотилась про між стін старої хати. Нарешті шибки у вікнах не витримали такої гучності і бризнули назовні рясним дощем розтрощеного скла. Запанувала моторошна тиша. Скарбник потягнувся до Пилипася примарною рукою, зловісно зареготав та наступної миті перетворився на чорну зграю ворон, які одна за одною випурхнули крізь розтрощені вікна назовні, залишивши в хаті стовпи здійнятого крилами пилу.

До самого ранку старий не наважився вийти з хати.
Дощові хмари потроху, одна за одною потяглись на захід, доки не зникли за зеленою масою дубового лісу, залишивши пособі білі пасма вологого туману.
Пилипась обережно вийшов на двір. Подих перехопило від неймовірної краси. Туман пронизували могутні сонячні промені, утворюючи безліч золотих колон. Складалось враження, що село перетворилось на казковий палац і зараз із білої туманної імли з’явиться велична хода східного ханства у супроводі придворного люду. Туман потроху танув, а навколишній простір виблискував мільйонами віддзеркалень сонячного сяйва у краплинах дощової вологи на траві, листі дерев, на кінчиках очеретових стеблин на дахах сільських хат. Наче велетень обсипав всесвіт дорогоцінним камінням та діамантовим пилом.
І тільки подвір’я Пилипася на Сахаліні залишалось оповите туманом. Але він не був вогким, не був ані теплим ані холодним. То не був туман, то було ніщо. Світ у межах хутора був наче намальованим на аркуші паперу. До нього неможливо було доторкнутись. У нього не було кольорів, не було об’єму, тіней, не було простору. Подвір’я, разом з будівлями наче зменшилось у розмірі, припало до землі. То були не звичні хати, то були начерки будівель, зроблені звичайним олівцем.
Старий закляк на місці від такої невідповідності. Зробивши надзусилля розвернувся до нової хати, зробив крок, другий і нарешті, як міг побіг до вхідних дверей. Ті без жодного звуку відчинились і Пилипась увійшов.
Стіни у приміщенні нагадували колір скислого молока. Підлогу вкривав товстий, багаторічний шар пилу, що був дещо тоншим на тих місцях, де залишились прямокутні відбитки зниклих килимових доріжок.
Меблів не було. Вщент порожня хата. Порожні стіни з вицвілими прямокутниками там, де раніше висіли фотокартки або картини. Густе павутиння по всіх кутах. Стояла така тиша, що Пилипасю ввижалось, наче він чує шурхіт пилу в повітрі.
Старий майже зімлів від побаченого, безсилий впав на вколішки, обіпершись рукою на запорошену підлогу і врешті решт таки завалився на лівий бік, боляче вдарившись плечем….

Пилипась лежав на підлозі в старій хаті, біля самісінького ліжка. Ліве плече пронизував тупий біль, дещо менше боліли коліна. Повільно перевернувся на живіт, став на карачки і тримаючись за бильце потроху став на ноги.
Мабуть таки задрімав, та шубовснув з ліжка, сам до себе промовив дід, роздивляючись зім’яті простирадла та подушки.
Насниться ж таке, важко зітхнув і втер долонею спітніле від хвилювання чоло, відчувши, що розтирає по шкірі чи то землю, чи товстий шар пилюки.
Дід завмер. Постояв з хвилину і повільно підійшов до дзеркала, не дивлячись на долоню та не наважуючись підвести очі на своє відображення. Та врешті решт зустрівся поглядом з віддзеркаленням старого, змарнілого чоловіка, на спітнілім чолі якого чітко проглядав відбиток забрудненої пилом долоні.
Більше не було сил ані лякатись ані хвилюватись. Мозок, як сторонній спостерігач фіксував події та неупереджено давав тілу команди що і як робити.
Пилипась вийшов на двір. Від хмар та дощу не залишилось і сліду. Лагідне осіннє сонечко потроху зігрівало та висушувало насичену вологою землю. На акації за хатою каркали, перемовляючись чотири великих ворона. Побачивши людину замовкли, уважно стежачи за кожним її рухом. Чоловік відчинив двері в нову, велику хату. Все було як завжди, все на своїх місцях. Яскраві килими на підлозі, привезені із району меблі, фотокартки та картини на стінах. На меблях, підлозі ледь помітний тижневий шар пилу. Ось тільки на проході з коридору до зали, на вільному між килимами просторі підлоги чітко вбачалися овальні відбитки від колін та відбиток чоловічої долоні, наче хто втомлений став навколішки і обіперся рукою, тримаючи рівновагу….

Так минали дні, тижні….
Кожного разу, тільки Пилипась засинав вдень, або вночі, до нього з’являвся привид Скарбника і нагадував про колишній договір. Кожного разу потому Сахалін огортало ніщо, схоже на туман. Світ навкруги з кожним разом все більше скидався на малюнок олівцем. І на тому малюнку залишалось як найменше подробиць, хутір все більше ставав схожим на недбалий нарис поспішного художника.
У порожній хаті збільшувався шар пилу, павутиння по кутах коливалось великими сірими пасмами, за якими ховались величезні страшні павуки. А на акації за старою хатою невпинно збільшувалась кількість чорних, як смола воронів. Через тиждень їм вже було замало місця на гілках і вісники пекла розсідались на очеретяному даху, на інших деревах і нарешті просто посеред двору.
Пилипасю все важче було пробуджуватись, все більше зусиль доводилось прикладати, аби зберегти здоровий глузд.
Проміжки часу перебування старого у звичному світі з кожним днем зменшувались. І навпаки, потойбічний, штучно намальований світ зростав, наче смердюче зіпсоване тісто, засмоктував як липкий огидний слиз.
Чоловік доживав два окремих життя. Одне страшне своєю жахливою потойбічністю, а друге виснажливим очікуванням чергового занурення у ту потойбічність.
Так ось яке воно справжнє пекло, сам до себе промовляв старий. У порівнянні з таким несамовитим жахом, балачки про чортів з вилами та котлами з киплячою смолою, здаватимуться дитячими забавками.
Він розумів, що довго так не витримає. Розумів, що час невпинно спливає, залишки здорового глузду ледь тримаються у виснаженій безсонням і маренням сивій голові.

Десь через тиждень Пилипась з’явився біля дверей сільського шинку, що на той час носив назву «Чайна».
Дерев’яні столи на схрещених ніжках, довгі лавки вздовж столів. Дерев’яна, давно не фарбована підлога. Скляний прилавок вбраний у міцні дубові дошки, за яким, наче пані хазяйнувала тітка Антоніна Наливайко. На голові накрохмалений кокошник, білий фартух з мереживами. Ціпкий, оцінюючий погляд. Наче велика козацька Чайка по хвилях Дніпра, курсувала вона від прилавка до столів, на кухню, до полиць із горілкою та наливками.
Місцеві завсідники чайної поважали, і навіть побоювались господиню кухлів та чарок.
У самому куті, за останнім столом завжди був присутній невиразний сірий чоловік. Окрім нього за той стіл ніколи ніхто не сідав, навіть по обідній порі, коли всі інші місця були зайняті. Та Антоніна ані пари з вуст щодо тієї персони. Якось обережно, з помітною преференцією, на найпершу вимогу обслуговувала чоловіка у той час, коли інші відвідувачі його начебто і не помічали. Ковзали по ньому поглядом, на мить зупинялись, мов намагаючись щось роздивитись та поспішали далі, розглядаючи кухолі із прозорою привабливою рідиною.
Ніхто ніколи про того чоловіка не згадував, ніхто нічого не розпитував. Хоча, кожен окремо для себе усвідомлював, що той завжди на місці, завжди у лівій руці чарка, а права грається невеликими скляними кульками. Хто б спитав, то ніхто б і не відповів, наче був той чоловік і одночасно не було його.
Саме до останнього столу, до таємничого чоловіка попрямував в той день дід Пилипась. Впевнено усівся навпроти за стіл, гукнув Антоніну, замовивши кухоль узвару, склав руки на стільницю і першим заговорив;
Здоров будь, чоловіче. Не заперечуєш, якщо складу тобі компанію?
Ніколи, ні до чого не заперечую, безбарвним, сірим голосом відповів незнайомець, якщо, вже ти мене побачив, тим більш, не забув тієї ж миті про моє існування, то дійсно маєш потребу зі мною потеревенити.
Дід Пилипась, з Сахаліну…. Спробував представитись старий.
Знаю, все про тебе знаю, перебив сірий чоловік, навіть знаю, навіщо прийшов до мене. Бажаєш познайомитись, маєш право, бо доля нас звела. Зтирач я, Зтирач і все, перервав чоловік готове вирватись у Пилипася питання, більшого тобі не потрібно.
Ну, Зтирач той Зтирач, примирливо відповів дід.
Я ось з якою бідою, Скарбник до мене…, знову почав старий, та Зтирач вдруге його перервав.
Так, Скарбник, прошелестів своїм невиразним голосом, бажаєш спитати в мене, що воно діється, та що тобі з цим робити. Тож слухай.
І Зтирач розповів Пилипасю таке моторошне, що той вже і не знав, чи запитав би вдруге, якщо повернути час назад.
Спокусився ти, чоловіче сяйвом золотим, уклав договір, душу запродав. Вік скінчився, час вийшов і Скарбник прийшов взяти своє, те, що за договором йому належить, душу твою.
Це я вже зрозумів, тоскно відповів Пилипась, а що воно далі буде, та чи можна якось все те скасувати, душу врятувати?
Що далі буде, безбарвно продовжував Зтирач.
А далі, буде Скарбник мучити тебе, доки дні не перетворяться на пил, і рік буде змінюватись роком зі швидкістю часу. Крім того, що він візьме твою душу, Скарбник не відпустить тебе навіть після смерті. Він буде тримати тебе тут. Ти станеш його їжею, доки не перетворишся в ніщо.
Він візьме твоє життя і все, що для тебе найцінніше, і залишить тебе ні з чим у моторошному тумані. Він забере твою радість. Одного разу ти прокинешся і відчуєш, що твоє серце і твоя душа більше тобі не належать. Від тебе залишиться тільки порожня оболонка, тануча хмаринка, швидкий досвітній сон, неясний спогад про щось забуте. Ти перетворишся в ніщо….

Зтирач замовк, і за останнім столом у сільській Чайній запанувала моторошна, тягуча тиша.
Сірий чоловік грався скляними кульками. Пилипась згадував події та відчуття останніх тижнів і щиро вірив в те, що почув.
Щодо порятунку душі, продовжив Зтирач впевнившись, що його співрозмовник добре засвоїв сказане, ось, потримай, простягнув старому дві скляні кульки.
То були лише прозорі скляні кульки розміром із волоський горіх.
Пилипась невпевнено протягнув відкриті долоні, приймаючи пропозицію. Скло було прохолодним, без жодної вади, приємним на дотик. Від пережитого та напруги останніх тижнів руки старого чоловіка дрібно тремтіли і кульки, наче відгукуючись на те тремтіння та людське тепло і собі почали вібрувати та потроху обертатись. В глибині скляної сфери з’явились мізерні різнокольорові іскри. Дедалі їх ставало більше. І ось всередині скляних кульок обертались маленькі зоряні світи, наче крихітні вихори із діамантового пилу.
Пилипась був не в змозі відвести очей від того чарівного обертання. Неймовірне видовище захоплювало, заспокоювало. Стомлена свідомість рівномірно гойдалась на гіпнотичних хвилях зоряного пилу. Навколишній світ поступово тьмянів, розчиняючись в байдужому спокої. Особистість зникала у безмежжі всесвіту.
Досить, висмикнув Пилипася із забуття невиразний голос сірого чоловіка, бо ще трохи і не повернешся.
Зтирач непомітним рухом перемістив кульки у свої долоні, по одній в кожну руку. Всередині скла чарівно виблискували розсипи крихітних зірок.
От зараз і дізнаємось, чи ще можна душу твою врятувати. Зараз зважимо, на які справи ти, діду скарб заповіданий витрачав. Від того, що переважить залежить твій порятунок.
За тими словами Зтирач широко розвів руки в боки, наче важелі на вагах. Його зіниці закотились під повіки, крізь Пилипася дивились моторошні білі очі. Імпровізовані шальки терезів трохи поколивались і права рука впевнено нахилилась до долу.
Зтирач сіпнувся, як від судоми, зіниці зайняли звичне місце і сірий чоловік знову став схожим на звичайну непримітну людину. Вперше, за весь час бесіди на його обличчі промайнула ледь помітна посмішка.
Ну що ж, таки маємо шанс душу твою врятувати, бо більшість скарбу витратив на добрі справи. Не скупився, не був байдужим до чужих злиднів, допомагав односельцям у скруті не очікуючи віддяки. У землю, у господарство вкладав грошенята. При тому праці не цурався.
Легко не буде. Але, як виконуватимеш все, що накажу, подолаємо ми твою біду.
Перш за все, скарб треба повернути. Все до копійчини. А доки будеш повертати, я почну зтирати деякі сторінки книги твого життя, щоб було де новий запис робити.
Та як же ж я той клятий скарб поверну!? Розпачливо вигукнув Пилипась, навіть як що господарство відродити, сто років повертатиму.
Не треба господарство, не треба сто років, ледь помітна посмішка знову промайнула на обличчі сірого чоловіка, слухай та запам’ятовуй, що та як тобі робити.
І розповів Зтирач дивовижні речі.
Та змарнілому старому чоловіку вони не вважались такими вже й дивними. Він і не такого надивився та відчув на власній шкірі за останній час.
Завтра буде дощ, розважливо розповідав Зтирач, буде веселка. Тобі надважливо не прогавити той час, ту мить, коли світ творить веселку. Саме цієї миті можна побачити усі скарби, заховані навкруги. Саме цієї короткої миті відкривається «Скарбниця сонця».
Ти їх побачиш, не сумнівайся. І тоді не зволікай, запам’ятовуй де знаходиться найбільший. Не треба до нього бігти, не треба викопувати, просто уважно і точно запам’ятай де і як він виглядає. Головне не змарнуй потрібної миті, бо буде в тебе тільки одна єдина можливість.
А далі все легко. Просто тримай той скарб у своїй голові. Кожного разу, коли небокрай прикрасить веселка, уяви собі його і простягни руку, візьми з нього стільки, скільки зможеш. І так раз за разом, доки все не повернеш. Зайвого не бери, і нікуди здобуті грошенята не витрачай, крім повернення боргу.
Ну і звісно, ані пари з вуст про веселку, скарб та про мене. Як все повернеш, будемо далі твою долю змінювати, душу рятувати.
І ще. Нічому та нікому не дивуйся, бо дивні речі будуть відбуватись. Впродовж того, як я буду стирати деякі сторінки літопису твого життя, час піде в зворотному напрямку.
Поки все, підсумував Зтирач, не змарнуй свій шанс. А як прийде потрібний час, я з’явлюсь.
Бувай старий….

У Чайній запанувала загальна напружена тиша.
Обідні відвідувачі разом припинили всі розмови, наче щось відчули, та здивовано озирались навкруги, намагаючись визначити джерело занепокоєння. Іноді їх зір вихоплював у просторі непримітний нарис сірого чоловіка у міському костюмі. Та вже наступної миті марення зникало і за останнім столом самотньо сидів сивий дід Пилипась з Сахаліну, дивлячись на порожню стіну поперед себе та тихенько розмовляючи сам із собою….

Наступну ніч, Пилипась вперше за останні місяці спав без сновидінь.
Пам’ятав тільки як знесилений доплентався з Чайної до рідної хати та впав на ліжко, навіть не розібравши його.
Прокинувся дід, ще сонце не сходило.
Підозріло оглянув стару хату. Вийшов на двір. Постояв перед дверима нової, великої хати і нарешті замруживши очі ступив всередину….
Все було як зазвичай. Все на своїх місцях. Меблі, килими, легкий тижневий пил. Тільки на дворі, як завжди, останнім часом сиділи чорні вісники пекла – ворони. Але старому здалось, що значно поменшало їх. Хоча, може і примарилось у передсвітніх сутінках.
Пилипась відчував шалений голод.
Доки на розжареній поверхні пательні гучно шкварчало сало, розбризкуючи навкруги бурштинові краплі жиру, вкриваючись золотистою хрумкою скоринкою, дід вже приніс свіжих яєчок з комори.
Яєчня зустрівшись з розпеченим жиром обурено здувалася бульбашками, що гучно вибухали, випускаючи у повітря хмарки запашної білої пари. На столі нарізана кільцями цибуля змішувалась із квашеною капустою та свіжою олією….
Розімлілий від давно забутого спокою та ситного сніданку Пилипась сидів на дворі, наче старий кіт мружачись на вранішнє сонечко та спостерігаючи, як із заходу на село насувалась велика дощова хмара.
Думки ліниво вовтузились у сивій голові. Розмитими спогадами з черги тих думок виринав непримітний чоловік у сірому міському костюмі, сільська Чайна, якесь зобов’язання…, яке та перед ким? Пилипась не міг та насправді не дуже і бажав зосередитись на тих думках-спогадах. Йому було гарно та затишно, а інше було неважливо.
Старий не помітив, як важка волога хмара затягла пів неба і коли над селом загуркотів потужний грім, аж підстрибнув від несподіванки, болячи вдарившись головою об балку навісу. Гепнувся так, що аж іскри з очей посипались. І згадав.
Згадав неймовірну бесіду з сірим чоловіком. Згадав чарівні скляні кульки із зоряними світами всередині. Згадав про можливість душу врятувати.

А з неба до землі вже мчали перші краплі потужної зливи. Мчали, залишаючи у повітрі розпорошений водяний пил, крихітні частки будівельного матеріалу, з якого світ творить веселку.
Пилипась стояв посеред двору, обличчям догори, розкинувши руки по сторонах. Дощова вода стікала по сивому волоссю, по насиченій водою одежі. У чоботях хлюпало. Та старий не зважав на той дріб’язок. Уся його увага була зосереджена на завданні не змарнувати своєї єдиної можливості.
Почуття настільки загострились, що здавалось, ніби час призупинився. Дощові краплі, мов засинали, наблизившись до землі. Пилипась міг спостерігати за повільним рухом кожної з них одночасно, з тієї миті, коли вони з’являлись в полі зору і до миті завершення їх життєвого шляху – зустрічі із спраглою землею, що вдячно вбирала життєдайну вологу.
Одночасно старий став зовсім невагомим. Коливаючись у повітрі, мов мильна бульбашка здійнявся у повітря і злетівши трохи вище найбільшої акації спостерігав навколишній простір.
То було неймовірне диво. Пилипась одночасно знаходився на землі і в повітрі. Бачив, відчував тремтіння кожної краплини і в той же час охоплював цілісну картину маленького всесвіту навкруги хутора Сахалін.

Злива пішла далі, за село. Дощ заспокоївся. Грім незадоволено бурмотів десь за пагорбами пасовищ. А над селом, на півдні та півночі небокрай розквітав яскравими кольорами. Світ творив веселку. Відкривалась «Скарбниця сонця».
І Пилипась побачив.
У декількох місцях вгору здіймались потужні стовпи золотого сяйва. Немов всередині землі засяяло сонце і крізь невеликі отвори просочувались назовні його могутні промені. Земля в тих місцях наче перетворилась на скло, стала зовсім прозорою, відкривши оку заховані скарби.
Навпроти Сахаліну, через пасовище, під велетенською тополею, що височіла біля двору Олени Тертух, між могутнім корінням дід побачив великий чавунний казан, до країв наповнений старовинними золотими монетами.
Пилипась зі всією старанністю, кожною клітиною запам’ятовував той скарб. Запам’ятовував місце, зовнішній вигляд. Вбирав дивовижне відчуття шорсткої поверхні чавуну та приємну прохолоду золота.
Все те відбувалось крихітну мить і водночас безмежну нескінченість.
І ось на небі, від краю до краю засяяла веселка. Золоті промені з під землі згасли, поверхня набула звичайного вигляду, скарби як і раніше зникли від людського ока.
Пилипась наче прокинувся від неймовірного сну. Відчуття повернулись до звичайного стану. Він, як і на початку чарівних подій стояв промоклий посеред власного двору. Але дещо таки змінилось. В кожній його руці була затиснута повна пригорща прохолодних золотих монет.

Подальше життя перетворилось на суцільне очікування та спостереження. Очікування слушної миті, коли після дощу з’являлась веселка та відкривалась «Скарбниця сонця». Коли старий чоловік, до найдрібніших подробиць згадував скарб під старою тополею. Простягав руки і в долонях з’являлось відчуття приємної ваги золота.

Спостереження за тим, як час потроху біг у зворотному напрямку. Як пощезли остогидлі ворони. Як одного ранку Пилипась прокинувся усвідомлюючи, що його дружина збирається до міста на базар. Поки ще стара, хвора, але жива. Його кохана Валентина.
Мідна скриня наповнювалась. І одночасно змінювався хутір.
Старі зруйновані сусідські хати кожного ранку потроху відбудовувались. Подвір’я приходили до ладу, з’являлись півзабуті сусіди. Життя поверталось на Сахалін.
Одного дня з міста повернулись дідові діти і пішли до школи.
Велике хазяйство, як і раніше потребувало значної уваги і зусиль. Та на подвір’ї Пилипася, з деякого часу знову справно порались міцний чоловік разом з вродливою моторною жіночкою. Нові – старі володарі нової великої хати на хуторі, подружжя Пилипасів.
У селі на ті дива ніхто не звертав уваги. Наче і не відбувалось нічого дивного. Чоловік і не заперечував на те. І так голова йшла обертом від неймовірних подій, так хоч думкою та враженнями односельців не треба перейматись, якось воно само по собі все влаштовувалось.

І ось, нарешті, на початку літа, на подвір’ї Пилипася залишилась тільки стара, вкрита очеретом хата. Мідна скриня була майже повна.
А після чергового дощу з веселкою, після ще одного відвідування «Скарбниці сонця», Пилипась поклав до скрині останні золоті монети, яких не вистачало до повного повернення боргу. Золото відбило сонячний промінь на своїй блискучій поверхні. Скриня замкнулась і наступної миті розчинилась у повітрі, наче і не було її ніколи.

Наступної доби зникла вода у криниці.
Чоловік дочекався слушної миті, коли сусіди були зайняті у справах по земельних наділах і хутір спорожнів на деякий час. Взяв у сараї гостру лопату і без зайвих вагань почав копати у добре знайомому місці.
Як і багато років тому, у іншому житті, на глибині десь трохи більше за метр, лезо лопати шкрябнуло по твердій поверхні. Зі свіжої копанки визирав краєчок невеликої, позеленілої від часу мідної скрині….
Позаду чоловіка хтось тихенько кехекнув, привертаючи до себе увагу. Чоловік розпрямив спину, неквапливо озирнувся.
Біля хліву, на колоді сидів непримітний сірий чоловік у міському костюмі, граючись поміж пальців скляними кульками. В одній з них виблискували золоті сполохи вихору крихітних зірок. Інша була порожня, тільки прозоре міцне скло. Зтирач ледь помітно посміхнувся.
Здоров будь, чоловіче, промовив гість, не розтуляючи рота, колись час вийшов, а тепер прийшов, повернувся. Вкотре робити тобі вибір. Роби його помірковано, бо іншої нагоди не буде. Не помились.
І не бійся нічого, я поруч буду. Щоб не відбувалось, з місця ані руш, зайвого не базікай.
А як все позаду залишиться, ми з тобою розрахуємось. Тим поки не переймайся, невелика платня буде в порівнянні з тим, що ти отримуєш.
Пилипась мовчки знизав плечима, та стверджено хитнув головою. Не було в нього вибору, справу майже зроблено. Та чи могло бути щось найгірше від того, що вже припало на його долю. Навряд чи.
Ось і добре, почали, промовив Зтирач і майже розчинився у повітрі, перетворившись на прозору тінь, що затрималась сірою плямою на стіні хліву.
З ледь чутним клацанням скриня відчинилась. З неї наче протягом задуло і через якусь мить здійнявся потужній вихор, піднявши в повітря пилюку з викопаної землі, сміття з двору.
В густих димчастих складках пилу щось рухалось, повільно вибираючись із того вихору. Постать створена із світла і тіні, пилюки та дрібних грудок землі наближалась до чоловіка туманною ходою і зупинилась за кілько кроків, уважно роздивляючись його, наче щось намагалась згадати.
Примарні обриси руки ковзнули по обличчю Пилипася, залишаючи запах пилу і крихкій давнини.
Впізнав я тебе, чоловіче, розлючено гримнув Скарбник, договір ми узгодили, душу ти мені винен, як договором зазначено! Та бачу, надурити мене вирішив, з часом граєшся! Не сподівайся, не втечеш від боргу, винен душу свою….
Нічого вже він тобі не винен, перервав зловісного привида спокійний впевнений голос сірого чоловіка, спокутував він свій борг, на шляхетні справи більшу частину скарбу використав, від щирого серця та за покликом безкорисливим. Переважили ті справи, отримав він можливість борг повернути, сторінки життя переписати.
Тож договір стерто, скасовано, підвищив гучність Зтирач, а ти маєш єдину можливість знов чоловіка спокусити, новий договір укласти.
Скарбник тремтів від безпорадної люті. Очі палали пекельним жаром, довжелезні гачкуваті руки стискались, як у судомах. Та робити було нічого. Всесвіт бездоганний та неупереджений. Все було зважено і друга можливість людині надана. Так воно було.

Чим тільки Скарбник не спокушав Пилипася, як тільки не вмовляв напівзімлілого від напруження та переляку чоловіка. Все було марно. Опустивши обличчя додолу, не підводячи очей, Пилипась вперто повторював одне й теж:
Не погоджуюсь…. Відмовляюсь…. Не підтверджую.
Скарбник, наче усвідомивши марність своїх спроб, замовк, та якось весь зіщулився, потьмянів. Вихор майже вщух, припинивши обертання. Привид поступово розчинявся у навколишньому просторі.
Пилипась трохи посмілішав, з надією підвів очі і зустрівся із палаючим поглядом супротивника.
Потворне створіння чекало на таку слушну можливість. Скарбник миттєво набув неймовірної сили. Величезний рот із страшними іклами відкрився наче велетенська печера і у безодні чорних нутрощів запалали пекельні вогні.
Чоловік відчув, як його душу потроху починає всмоктувати у пащу нескінченості та небуття. З останніх зусиль намагався Пилипась утримати залишки здорового глузду, пручався, та гіпнотичне мерехтіння вогнів потойбіччя потроху робило свою справу. Душа, життя спливали крапля за краплею….
Ні! Що було сили закричав чоловік. Я відмовляюсь від скарбу, від тебе, потворо, від договору!
В навколишньому світі щось змінилось. Скарбник відволікся від знесиленої людини і озирнувся у бік старого хліва, біля якого з денної тіні виступив непримітний сірий чоловік.
Зтирач простягав у бік привида руку із міцно затиснутою прозорою скляною кулькою, що до того була порожня. Мізерна мить і в глибині скла засяяли золоті відблиски, наче незлічена розсип золотих монет.
Скарбник дивився на кульку, як зачарований. Геть забув за свого боржника, не в змозі відірвати погляд від золотого сяйва.
Розмір та час не мали значення. Простір стискався у крапку та одночасно розширювався до нескінченості. Скляна кулька розміром з волоський горіх містила неймовірні, незлічені скарби.
Потвора більше не пручалась поклику коштовностей, поклику найбільшого в світі скарбу. З огидної пащі, що набула звичайного розміру, рясно текла слина. Скарбник тремтів від збудження та хіті, повільно, крок за кроком наближаючись до мети усього свого паскудного існування. З його тіла до кульки потягнулася тоненька смужка брудного сірого туману. Наче дим до димаря всмоктувалось примарне створіння у безмежний простір скляної кульки. Кілько довгих миттєвостей і назовні нічого не залишилось від постаті із світла і тіні. Скарбник зник.
Натомість всередині колись порожньої скляної кульки оберталась хмара із темряви, іноді набуваючи риси примарної постаті.

Зтирач задоволено посміхнувся, уважно роздивився скляну кульку із новим вмістом, щось прошепотів до неї, на кшталт закляття і поклав до кишені сірого міського костюму.
Ось і все, майже лагідно звернувся він до Пилипася, все скінчилось, ти вільний від договору. Душа знову належить тільки тобі. І надалі тільки твій вільний вибір де вона опиниться коли час вийде, вік скінчиться. Прощавай, скоріш за все більше ми не побачимось. Майбутні сторінки книги твого життя чисті, як перший сніг. Заповнюй їх, як вважаєш за потрібне. Прощавай!
За тими словами Зтирач розвернувся та зробив крок до тіні, але чоловік зупинив його:
Стривай, вигукнув схвильовано, я звісно багато дурниць свого часу наробив, та невдячним ніколи не був. Ти щось казав стосовно розрахунку, платні. Що я винен?
Сірий чоловік зупинився, трохи постояв про щось розмірковуючи, розвернувся до людини. Ступив кілько кроків назустріч та подивився в очі довгим уважним поглядом.
Так, невдячним ти не був. Що ти винен, питаєш….
Зтирач знов замислився.
Ти бачив те, що мені не доступно. Ти бачив, як світ творить веселку, ти відчиняв «Скарбницю сонця». Я багато чого можу, та тільки не це.
Тож, дозволь поцупити частину твоєї пам’яті. Ту частину, що зберегла інформацію про навколишні скарби. Про мить, коли світ відкриває сонячну скарбницю. Про мить, коли народжується веселка.
Що я повинен робити? Спокійно спитав Пилипась.
Як завжди, посміхнувся Зтирач, потрібна тільки твоя добровільна згода.
Я згоден! Впевнено, ані миті не вагаючись відповів чоловік. Дійсно, платня не така вже й велика, в порівнянні з тим, що ти для мене зробив.
А то вже, для кого як. Інший за такі спогади не тільки свою душу запродасть, і батьків з дітьми за собою до пекла потягне. Та я зайвого разу впевнився, що дійсно пізнав ти справжні цінності, задоволено відповів сірий чоловік.
Потім підійшов впритул до Пилипася, торкнувся прохолодною долонею його спітнілого лоба, напружився. Чоловіка наче легким струмом вдарило. В очах потемнішало, та наступної миті все було як завжди.
А Зтирач задоволено роздивлявся нову скляну кульку, всередині якої була крихітна копія хутору Сахалін. Чотири малесенькі хати, чотири подвір’я, та будинки односельців, що через сінокос. Навіть здавалось, поміж дерев рухаються односельці, як ті мураші. В деяких місцях на тому іграшковому хуторі земля була прозора і звідти здіймались до скляного куполу кульки золоті промінці світла. В тих місцях ховались скарби. А над Сахаліном всередині кульки красувалася чарівними фарбами крихітна веселка.
Зтирач через значне зусилля відірвався від споглядання того дива. Сховав кульку до внутрішньої кишені міського костюма і не озираючись розчинився у прозорій тіні хліву.
Пилипась ще трохи постояв серед двору, потираючи лоба, наче щось намагався згадати. Потім загадково посміхнувся, зрадівши спогаду, який він так старанно приховував від сірого чоловіка і таки приховав, зберіг у запорошених закутках підсвідомості. Розвернувся і пішов поратись по господарству, наче нічого і не сталося.

****

На хуторі час йшов звичним порядком.
Пилипасі потроху збільшували господарство. Скотина, птиця, пасіка, городина. Взяли робітників на допомогу. Збудували нову велику хату, зі шлаку вилиту, залізом вкриту.
Ну ось дано було людині. І не жадібний був Пилипась, і іншим в скруті допомагав, і все в нього якось ловко, вправно виходило.
Діточок вивчив, до міста відправив.
Для села багато чого зробив.
Та життя йшло своєю чергою, так, як було записано.
Хутір Сахалін потроху порожнів. Старі покинуті хати неухильно зрівнювались із землею, повертались туди, звідки і з’явились.
Настав час, коли на хуторі залишилось єдине подвір’я з двома хатами. Стара, вкрита очеретом та велика нова, із старанно пофарбованим залізом на даху. У тих хатах хазяйнувало старе подружжя Пилипасів. Сивий дід і моторна баба Валентина.
Дід Пилипась все частіше виходив посеред двору і довго стояв, уважно придивляючись до обрію. Наче до чогось прислухався, чогось чекав. Немов боявся пропустити якусь важливу подію.
З деякого часу став занадто вже уважним до здоров’я дружини. Візьме за руки, у очі зазирає та лагідно розпитує, як вона себе відчуває, чи не болить часом де, чи в голові не паморочиться.
А як піде дощ, старий від вікна не відходить. Тільки злива почне вщухати, він вже на дворі, на веселку милується, що та дитина.

Чи то не по силі вже було Пилипасю хазяйство доглядати, чи сенсу у ньому не бачив. Дітям воно не треба, добре у місці заробляють, усього вистачає. А старим не багато треба. Тож потроху почав дід від хазяйства позбавлятись. Щось розпродав недорого, щось так людям подарував. Ані скотини, ані птиці не залишилось. Пасіку і ту сусідам пороздавав.
Односельці навіть шуткували;
Чи ви діду кудись зібрались. Може до діточок у місто? Чи в іншому селі хату пригледіли?
Пилипась посміхався у відповідь, та робив свою справу, наче в далеку дорогу збирався.
А вечорами, сидячи з дружиною у старій хаті, довгенько їй щось розповідав. Мабуть щось дуже дивне, бо Валентина слухала чоловіка чи не з відкритим ротом та поглядаючи на нього, як на божевільного здивованими очима.
Валентина Пилипась таки хворіла. І чоловік знав про те, хоча виду не подавав. Тільки боявся пропустити слушну мить, здійснити заплановане, нарешті скористатись прихованим колись від сірого чоловіка спогадом. Бо час вийшов, вік скінчився. Було відкрито останню сторінку книги життя.

Літо добігало кінця.
Селяни поспішали зібрати в скирти та на сіновали добре висушене запашне сіно, після останнього сінокосу, бо судячи з усього наближались дощі. З ранку до пізнього вечора по луках та пасовищах рухались порожні та в інший бік повні вози сіна.
Напередодні вихідних жіночки збирались до міста на ринок. Готували сметану, сир, вершки.
І ось у п’ятницю, десь по обіді, важкі дощові хмари, що збирались на сході з самого ранку, нарешті випустили зі своїх липких обійм потужні струмені прохолодної дощової води.
Злива добряче полоскала змарнілу від спраги землю, запилені дерева та очеретові дахи, пожовклі від спеки луки. Зраділі горобці, як скажені полоскались у перших теплих калюжах, здіймаючи ґвалт та бризки.

На Сахаліні, посеред двору, не звертаючи уваги на рясний дощ стояло, міцно узявшись за втомлені від важкої селянської праці руки подружжя Пилипасів. Сивий дід та змучена хворобою бабуся. Вони з якимось тужливим смутком оглядали рідне подвір’я, на якому стільки відбулось, стільки було пережито. Дві хати, що їх будували власними, тоді ще міцними руками, де народились та виросли діточки. Величезну матінку – акацію за старою хатою.
Вони нічого з собою не взяли. Тільки старенька, але охайна, зручна одежина на них, пронесені через усе життя повага один до одного та кохання, спогади і тихий сум у лагідних очах.
Так стояли вони не рухаючись, доки злива не почала вщухати, а над самісіньким хутором, з півдня на північ небокрай починав квітнути яскравими кольорами. Світ творив веселку. Відкривалась «Скарбниця сонця».
Тоді, так само міцно тримаючись за руки, старі Пилипасі вийшли за двір, востаннє озирнулись на рідне подвір’я і зробивши кілько обережних кроків пройшли крізь шпарину між світами, згадку про яку так старанно зберігав старий. Останні мешканці Сахаліну пішли за веселку….

Олена Тертух, що навпроти Сахаліну жила, ледь дочекалась, коли вщухла злива і накинувши на голову хустинку попрямувала на хутір, до Пилипасів. Бо відчувала, щось коїться, щось невідворотно наближається. Старі дуже дивні були останнім часом, до чогось готувались.
Вийшла за двір і здалеку побачила подружжя, що ніжно тримаючись за руки прямували зі свого двору. Над хутором яскравими кольорами сяяла небачена за розмірами веселка. Насичені фарби майже засліплювали, наче яскраве світло у сонячний полудень.
Олена зупинилась, прикривши долонею очі, намагаючись роздивитись старих крізь полум’я неймовірного сяйва. Роздивилась і мов скам’яніла від побаченого.
Чи то очі її на стільки засліпило, чи насправді то відбувалось.
Пилипасі неквапливо крокували на веселку.
Вони вже були заввишки дерев, коли на межі кольорів, відчинились невеликі дверцята, за якими одночасно було все і не було нічого. Чоловік та жінка на мить завмерли, подивились один одному в очі і рішуче зробили крок в інший світ. Шпарина зачинилась і веселка потроху почала тьмяніти. Ще деякий час прикрашала собою небокрай, доки зовсім не розчинилась у кришталево прозорому після дощу повітрі.

Олена ще довго простояла посеред пасовища, намагаючись усвідомити побачене. До подвір’я Пилипасів навідатись так і не відважилась, бо наостанок їй ще здалось, наче на тому подвір’ї, біля старого хліву стояв якийсь непримітний сірий чоловік у міському костюмі. Та з за хмар визирнуло сонечко, густі тіні на межі світла і темряви стали прозорими, і разом з ними, мов сіра хмарка туману розчинилась у повітрі постать дивного чоловіка.
Сіру людину Олена швидко забула, як і не було її.
Про сусідське подружжя пам’ятала все життя. Та все життя мовчала, так нікому і не розповівши.
Пилипасів довго шукали. Приїхали діти з міста, робили все можливе задля розшуків. Все марно. Наче розчинились вони після останнього дощу.
Потроху все заспокоїлось. Село жило звичайним життям. Мешканці переймались господарством.
Тільки Олена Тертух стала трохи дивно поводитись, коли небо над селом після дощу прикрашала веселка. Все намагалась до неї дістатись, з’ясувати, де вона починається та де закінчується. Та хіба таке можливе?
А так, все як завжди, все як і усюди.

****

Баба Гавришиха закінчила розповідь.
Майже одночасно за вікном припинився дощ.
Онуки захоплено кліпали оченятами, не наважуючись порушити тишу, відлякати приємний після смак чарівної розповіді.
Та хіба терпіння діточок вистачить надовго. Немов верткі дзиґи розсипались по вікнах, стурбовано визираючи назовні крізь мокре скло. Чи не з’явилась вгорі веселка. А вона таки дійсно розквітла.
Гавришиха розуміла, що довго малечу в хаті не втримає. Та і навіщо. На дворі свіже повітря, чисте прозоре небо та яскрава веселка. То чого тут висиджувати….
Швиденько вдягаємось, вбуваємо калоші та гумові чоботи і всі на двір! Рішуче скомандувала баба.
Діти не змусили вмовляти себе. Через хвилину вже збились до купи посеред двору, піднявши захоплені личка вгору.

А вгорі, над селом сяяла неймовірно яскрава веселка.