Рівновага. Казка дев’ята

Літо добігало кінця.

Діточки насолоджувались останніми теплими днями канікул.

Мешканці Некремінного несамовито порались у садках та на городах, збираючи щедрий цьогорічний врожай. Готуючи до зимового відпочинку зморену землю.

Четвертий тиждень серпня. Дозрівають останні овочі на городах. У пропечене літнім сонцем повітря, деінде здіймаються перші запашні стовпи диму від палаючого сухого бадилля. По ночах гучно гупають по землі перезрілі яблука та груші.

Діди вже дозволяють собі залишати на ніч баштан без догляду, засинаючи у рідних хатах на м’яких ліжках. Бо сільські бешкетники вже наїлись і перших і других зрілих кавунів, і остаточно припинили нічні набіги на баштани. Крім того, більшість жовтобоких кавунів вже ніжаться у прохолодних коморах, очікуючи свого часу порадувати хазяїв солодким соковитим вмістом.

Пасічники качають запашний та корисний сояшниковий мед. Готують бджіл до зимівлі. Важкі рамки з бурштиновим медом стікають солодкими сонячними краплями, наче сонячним соком. Роздратовані бджоли метушаться по подвір’ях, намагаючись одночасно і свій вулик боронити і вкрасти трохи меду в сусідньому. Гуде так, наче у дубовому Некремінському лісі знов запрацював німецький аеродром часів війни.

Та Некремінські пасічники жадібністю не відрізняються, бджіл не ображають. На зимівлю меду залишають скільки треба, ще й з запасом. Тож комахи швидко заспокоювались і захоплено порались у своїх домівках, ліквідуючи наслідки людського втручання.

У баби Гавришихи на городі майже все прибрано, тільки великі гарбузи прикрашають рудими плямами одноманітність спорожнілої землі. Тож можна трохи перепочити та приділити більше уваги онукам. Тим більш ще трохи і поїдуть вони до міста на навчання.

А ті вже відчувають закінчення літніх пустощів та намагаються надолужити втрачені можливості. Баба розуміє, що її подвір’я може не витримати такого активного впливу, та шукає привід зайняти діточок корисною справою.

По обіді вже і подвір’я заметено, і тин відремонтовано, і буряки доправлено до льоху, а онуки ще сповнені енергії, наче і не робили нічого.

То мабуть настав час для казки.

• Ось що, діточки, змовницьки звертається Гавришиха, зараз ми з вами пообідаємо та розповім я вам нову казку.
• Пам’ятаєте, ви мене питали, як воно так в світі влаштовано, що співіснують добре і погане, світ та темрява. От і дізнаєтесь, що таке рівновага та як воно все відбувається.

Зраділі діти, навіть без нагадувань вимили з милом рученята, повсідались до столу, швиденько попоїли та розташувались у кімнаті по ліжках, приготувавшись до занурення у дивовижний світ чарівної бабиної казки.

 

*****

Вже багато років поспіль Некремінне перебувало у стабільному стані спокою та рівноваги.

Врожаї не те щоб надзвичайні, але достатні для ситого існування. У господарствах молока достатньо, на продаж трохи є. Городина, садки забезпечують сім’ї необхідним, не більше і не менше.

Сонечко інколи підсушить занадто, та завжди дощик вчасно піде, врятує врожаї. Взимку хоч мороз і придавить, та неодмінно рясний сніг піде, вкриє землю, дерева теплою ковдрою.

Між селянами гідне співіснування. Може десь і посперечаються між собою сусіди або жінка з чоловіком. Та до серйозних сварок, а тим більш до бійок ніколи не доходило.

То загалом добре село жило. Якось воно розмірено, врівноважено.

На Тихощині, там де закінчувались хати та починались перші пагорби великого яру, що споконвіку звався Артепи, на найвищому пагорбі розмірено обертав крилами старий вітровий млин. Здається він завжди там існував, і завжди хазяйнував на ньому кремезний, невизначеного віку здоровань Петро Руденко. Рудий, мовчазний, трохи відлюдкуватий, та при тому ніколи жодних нарікань від односельців не мав. Справу свою добре знав. Все в нього ніби само вантажилось, оберталось, перемелювалось та розподілялось по мішках. А незмінний господар млина завжди сидів за дубовим столом у коморі, відмічаючи у великій книзі, хто скільки та чого привіз, та скільки кому відважено і видано готового борошна або проділу. Візьме з возу по мішку на кожне плече, що його селянин одного ледь підійма, віднесе у просічені борошняним пилом нутрощі млина, і що воно там далі коїться ніхто ніколи не бачив. Приїде односелець наступної доби, а борошно вже стоїть у коморі, старанно засипане у мішки, рівно стільки, скільки і повинно бути. Жодного разу нікого не обдурив ані по кількості ані по якості.

Та все рівно, якось воно моторошно, ніяково було біля того млина, а щоб усередину зазирнути, навіть і думки ні в кого не було. Завершив селянин справи із мірошником, намагаючись не зустрічатись поглядом з рудим Петром, та мерщій звідти подалі.

Чи то занадто вже кремезний та відлюдкуватий був господар млина, чи то з дитинства пам’ятали люди, що млин нечиста сила полюбляє. Хто зна.

Але, як би там не було, щоб воно на тому млині не коїлось, а до Петра завжди була черга, бо справу він свою робив якісно та швидко.

З протилежного краю села, на Козачку, у старій, але ще міцній, завжди охайній хаті жив старий пасічник Захар Пічкур. Невеликого зросту, з сивою, наче борошно головою, прудкий та вправний у справах, здається завжди, скільки Некремінне існувало порався біля вуликів. Дорослі, малі, старі знали, що найкращій, найсмачніший мед саме у діда Пічкура. Прополіс, маточне молочко, пилок, все у Захара було, на всяк смак та потребу.

І завжди в нього все добре було.

Сонечко світить – дід наче кіт мружиться та час від часу промовляє;

• От і добре, світи сонечко, пригрівай.

Котру добу нудний, холодний дощ іде, а дід Пічкур проміж вуликів походжає, мокрий з голови до ніг, та на обличчі незмінна лагідна посмішка і шепоче де інколи;

• От добре, іди дощику накрапай, спраглу землю напувай.

Щоб не було, щоб не трапилось, а йому все добре, все для чогось потрібне та корисне.

І завжди затишно, млосно було на його подвір’ї та у хаті. Зайдуть односельці у яких справах, а йти не хочеться, так спокійно поруч із сивим дідом, і все воно добре, щоб у житті не трапилось, які б негаразди не спіткали….

А Захар пригостить чаєм трав’яним з медком квітковим, про щось порозпитує, щось порадить та потроху випроваджує гостя;

• Все в тебе добре, лагідно посміхається, дивлячись у очі, наче зазирає у найпотаємніші закутки душі, йди потроху, живи по людські і все буде добре.

А там дивишся, і насправді у людини життя налагодилось, справи, здоров’ячко, відносини. І дійсно, все воно добре.

Літо добігало кінця.

Одного тихого вечора, що притаманні останнім дням серпня, коли літня спека вже відступила, а осіння мряка ще не почалась. У той чарівний час, коли природа завмирає, наче гість на порозі відчинивши двері, перш ніж зробити крок у затишні нутрощі хати. Завмирає вітер, завмирає сонце, зорі, завмирає біг часу.

От, саме такого тихого вечора у глибині Артеп щось гучно луснуло.

Стрельнуло так, що велетенські чорні круки здійнялись у повітря з верхівок акацій, які росли на пагорбах вздовж розгалужених рукавів старого яру. Наче тріснула величезна ряднина, що її тягли казкові велетні у різні боки.

Щось відбулось.

Луна від пострілу ще деякий час відбивалась по крутих схилах, та поступово вщухла, разом із переляканим карканням воронів. Знов настала тиша. Та з тієї миті вона вже не була безтурботною. У повітрі залишилась ледь відчутна моторошна напруга, наче гусяча шкіра на тілі від крижаного дотику потойбіччя.

Той дивний постріл почули всі мешканці Некремінного, хто в той час був на дворі.

Селяни завмерли на мить, відірвавшись від справ. Здивовано покрутили головами у різні боки, намагаючись визначити напрямок і джерело звуку. Та дивне явище більше не повторювалось, у навколишньому світі знов панувала тиша. То кожен повернувся до своїх справ.

Старий млин трохи здригнувся від гучного звуку, у повітрі закружляв борошняний пил струшений з перехрестя балок під  самим дахом. Величезні крила вітряка призупинились, наче чогось злякавшись та вже за мить продовжили далі свій нескінчений шлях по колу.

Могутня рука Руденко, що старанно виводила олівцем запис у господарській книзі завмерла, напружилась і потужному тріску в Артепах відповів ледь чутний тріск зламаного олівця.

Петро підвів голову, уважно придивився в бік яру, до чогось прислухався, потягнув ніздрями повітря, наче принюхуючись. Підвівся з-за столу та довгенько простояв біля огорожі, пильно придивляючись у бік пагорбів та западин великого яру. Потім задоволено посміхнувся, щось собі пробурмотів і скуйовдивши руду шевелюру розчинився в сутінкових надрах старого млина.

Дивний постріл в Артепах почули і на Козачку.

Звукова хвиля відчутно вдарила по стінах старанно пофарбованих вуликів. Бджоли незадоволено загули і повилітали назовні, шукаючи джерело занепокоєння. Та у напівпрозорих сутінках знову панувала крихка, передосіння тиша. Тож комахи покружлявши трохи проміж своїх домівок і   повернулись кожна до свого гнізда завершувати денні справи.

А на порозі старенької охайної хати ще довго стояв дід Пічкур, з явним занепокоєнням дивлячись у бік Артеп. На чолі з’явилась мережа глибоких зморшок, схожих на зморшки старого яру, що розлігся на північний захід від Некремінного. Здавалось, старий пасічник до чогось прислухається. Але прислухався Захар не вухами, не тілом. Прислухався душею, що злетіла над принишклим селом та озиралась навкруги з висоти пташиного польоту.

А вже наступної доби спокій в Некремінному скінчився. Бо саме напередодні, у вечорі, в Артепах луснула перетинка між світами. Рівновагу було порушено……

 

Микита Горулько із сином, Мишком повертались до дому з Високопілля, що було десь кілометрів шість – сім від Некремінного. Йшли пішки, бо транспорту тоді майже не було, а відстань між селами не велика. От і мандрували собі не кваплячись.

Пройшли найдовший відрізок шляху, прямий наче його хтось під лінійку накреслив. Вздовж дороги височенні пірамідальні тополі, як стрункі велетні вишукались віддаючи шану подорожнім. Пташки співають, сонечко лагідно пригріває….

Наближаючись до перехрестя, де шляхи розходились в село, на ставок та до перших хат на Козачку, помітили в повітрі великого сріблястого птаха.

• Ти дивись, здивовано вигукнув старший Горулько, здається якийсь хижак полює.
• А чого ви, тату вирішили, що то воно хижак? Розважливо запитав молодший.
• А бачиш, завис він у повітрі, полює на когось, чи то мишу, чи ящірку. Та я ще не бачив, щоб хижаки так низько полювали.

Горульки все ближче підходили до перехрестя доріг і все менш той птах був схожим на птаха. Все частіше здавалось, що то воно якесь марево зі світла і тіні коливається десь на рівні зросту дорослої людини. То сріблом відіб’ється, то наче сонячний промінь очі засліпить, то чорною тінню промайне.

Микита посмурнішав, сповільнив крок, притиснув сина ближче до себе. Не подобалось йому те марево, щось воно недобре на перехресті зависло.

Коли до примари залишалось усього декілька кроків, видіння щезло, наче розчинилось в повітрі. Чоловік зітхнув із полегшенням та прискорив ходу, намагаючись якомога швидше минути небезпечне місце. Та де там.

Горулько старший відчув на щоці чийсь гарячий дотик, і наступної миті наче розжарене простирадло накинули на плечі. Щось невидиме оповило та приліпилось до чоловіка. Мишко зойкнув та аж присів від переляку.

Мабуть те, що малий був занадто низький, як для дорослого, їх обох і врятувало. Не підводячись, діючи підсвідомо, хлопчик міцно охопив батькові ноги, наче той реп’ях.

А Микита вже не розумів, що коїться. Свідомість підкорялась невідомій силі, яка спонукала чоловіка негайно кудись бігти. Бігти як найшвидше та як надалі. Але на ногах, мов важка гиря висів його син. Горулько майже не міг рухатись від ваги дитини та побоювання йому нашкодити.

Зовні здавалось, що дитина грається із батьком, от тільки того наче огорнув зі спини велетенський, напівпрозорий примарний птах. Обійняв могутніми крилами, схрестивши їх на грудях чоловіка.

Потойбічний поклик потвори перемагав волю людини. Микита таки рухався потроху вбік від шляху, в напрямку невеликого яру із болотом, вкритим зеленими пагорбами купин.

І тут, десь з узбіччя пролунав спокійний та впевнений голос старого Пічкура:

• Микито, пручайся, не дозволяй Блуду затьмарити твій розум.

Птах напружився, здригнулись примарні крила, червоне око із люттю зиркнуло у бік пасічника. І наступної миті птаха вже не було, а чоловіка огортав чи то щільний туман, чи то згусток тьмяного світла.

А Захар продовжував, не звертаючи уваги на дивовижні перетворення:

• Згадай, чоловіче день своїх уродин та день хрещення!
• Пригадай, на який день припав Святий вечір і які страви були на столі, хто стояв праворуч від тебе….

Горулько з усіх сил виконував дідові накази відчуваючи, що то його єдиний порятунок. Все пригадав, все уявив, як вчора воно було.

Лещата примари починали слабшати. Світло тьмяніло, туман потроху розвіювався. Свідомість поверталась до Микити. Він вже міг на власний розсуд рухати руками та ногами.

• Переверни на собі сорочку, знов наказав пасічник, перевдягни її навиворіт.

Чоловік із зусиллям виконав наказ і все скінчилось. Примара зникла, Микита був вільний та при здоровому глузді. Впав на коліна до сина, що продовжував міцно тримати батька за ноги. Обережно звільнив заціпеніли дитячі рученята, здійняв на ноги та міцно обійняв, притиснувши до грудей.

Так вони простояли довгенько, доки їх не гукнув Пічкур:

• Ну досить, хлопці. Ходімо до мене, я вас чаєм із медом пригощу, трохи відпочините та прийдете до тями.

Через кілько хвилин товариство вже сиділо у затишній хаті Захара, пили запашний трав’яний чай із бурштиновим медом.

Першим не витримав малий Горулько.

• Діду, а що то воно було, що то за птах дивний до батька причепився?
• То Блуд був, витримавши паузу відповів старий Пічкур, то така нечиста сила, злий дух, що його Бог скинув з неба….

І розповів пасічник, як той Блуд не встиг приземлитися і завис у повітрі, після того, як Бог промовив «Амінь». Відтак Блуд чіпляється до кожного перехожого, який випадково доторкнеться до нього. Може набувати образ птаха або світла. Вчепившись у людину, Блуд водить її до повного знесилення, або заводить у болото чи іншу прірву. І позбутися його можна тільки так, як дід їм порадив.

• І чого ж він у нашій місцевості з’явився? Задумливо спитав Микита Горулько. Не було ніколи, і ось тобі маємо….
• Та хто зна, загадково відповів Пічкур, та воно так сталося. Ви хлопці йдіть вже до дому. Зайвого по селу не базікайте і не турбуйтесь. Все буде добре.

Захар посміхнувся лагідно, підвівся з за столу, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Проводив гостей за двір і як вони пішли, ще довго стурбовано дивився у бік Артеп, про щось міркуючи.

А в Некремінному потойбічні події набирали обертів. Звідкілясь вперто лізла усіляка погань, та неабияк дошкуляла мешканцям колись спокійного, затишного села. Рівновагу було порушено…..

 

Шановні читачі. Надалі прошу вашого терпіння 🙂 Готується до друку друга збірка “Казки баби Гавришихи”. Тож продовження казки “Рівновага”  разом з іншими 7 казками вийде в друкованій книжці.    Дякую за порозуміння 🙂