Рівновага. Казка дев’ята

Літо добігало кінця.

Діточки насолоджувались останніми теплими днями канікул.

Мешканці Некремінного несамовито порались у садках та на городах, збираючи щедрий цьогорічний врожай. Готуючи до зимового відпочинку зморену землю.

Четвертий тиждень серпня. Дозрівають останні овочі на городах. У пропечене літнім сонцем повітря, деінде здіймаються перші запашні стовпи диму від палаючого сухого бадилля. По ночах гучно гупають по землі перезрілі яблука та груші.

Діди вже дозволяють собі залишати на ніч баштан без догляду, засинаючи у рідних хатах на м’яких ліжках. Бо сільські бешкетники вже наїлись і перших і других зрілих кавунів, і остаточно припинили нічні набіги на баштани. Крім того, більшість жовтобоких кавунів вже ніжаться у прохолодних коморах, очікуючи свого часу порадувати хазяїв солодким соковитим вмістом.

Пасічники качають запашний та корисний сояшниковий мед. Готують бджіл до зимівлі. Важкі рамки з бурштиновим медом стікають солодкими сонячними краплями, наче сонячним соком. Роздратовані бджоли метушаться по подвір’ях, намагаючись одночасно і свій вулик боронити і вкрасти трохи меду в сусідньому. Гуде так, наче у дубовому Некремінському лісі знов запрацював німецький аеродром часів війни.

Та Некремінські пасічники жадібністю не відрізняються, бджіл не ображають. На зимівлю меду залишають скільки треба, ще й з запасом. Тож комахи швидко заспокоювались і захоплено порались у своїх домівках, ліквідуючи наслідки людського втручання.

У баби Гавришихи на городі майже все прибрано, тільки великі гарбузи прикрашають рудими плямами одноманітність спорожнілої землі. Тож можна трохи перепочити та приділити більше уваги онукам. Тим більш ще трохи і поїдуть вони до міста на навчання.

А ті вже відчувають закінчення літніх пустощів та намагаються надолужити втрачені можливості. Баба розуміє, що її подвір’я може не витримати такого активного впливу, та шукає привід зайняти діточок корисною справою.

По обіді вже і подвір’я заметено, і тин відремонтовано, і буряки доправлено до льоху, а онуки ще сповнені енергії, наче і не робили нічого.

То мабуть настав час для казки.

• Ось що, діточки, змовницьки звертається Гавришиха, зараз ми з вами пообідаємо та розповім я вам нову казку.
• Пам’ятаєте, ви мене питали, як воно так в світі влаштовано, що співіснують добре і погане, світ та темрява. От і дізнаєтесь, що таке рівновага та як воно все відбувається.

Зраділі діти, навіть без нагадувань вимили з милом рученята, повсідались до столу, швиденько попоїли та розташувались у кімнаті по ліжках, приготувавшись до занурення у дивовижний світ чарівної бабиної казки.

 

*****

Вже багато років поспіль Некремінне перебувало у стабільному стані спокою та рівноваги.

Врожаї не те щоб надзвичайні, але достатні для ситого існування. У господарствах молока достатньо, на продаж трохи є. Городина, садки забезпечують сім’ї необхідним, не більше і не менше.

Сонечко інколи підсушить занадто, та завжди дощик вчасно піде, врятує врожаї. Взимку хоч мороз і придавить, та неодмінно рясний сніг піде, вкриє землю, дерева теплою ковдрою.

Між селянами гідне співіснування. Може десь і посперечаються між собою сусіди або жінка з чоловіком. Та до серйозних сварок, а тим більш до бійок ніколи не доходило.

То загалом добре село жило. Якось воно розмірено, врівноважено.

На Тихощині, там де закінчувались хати та починались перші пагорби великого яру, що споконвіку звався Артепи, на найвищому пагорбі розмірено обертав крилами старий вітровий млин. Здається він завжди там існував, і завжди хазяйнував на ньому кремезний, невизначеного віку здоровань Петро Руденко. Рудий, мовчазний, трохи відлюдкуватий, та при тому ніколи жодних нарікань від односельців не мав. Справу свою добре знав. Все в нього ніби само вантажилось, оберталось, перемелювалось та розподілялось по мішках. А незмінний господар млина завжди сидів за дубовим столом у коморі, відмічаючи у великій книзі, хто скільки та чого привіз, та скільки кому відважено і видано готового борошна або проділу. Візьме з возу по мішку на кожне плече, що його селянин одного ледь підійма, віднесе у просічені борошняним пилом нутрощі млина, і що воно там далі коїться ніхто ніколи не бачив. Приїде односелець наступної доби, а борошно вже стоїть у коморі, старанно засипане у мішки, рівно стільки, скільки і повинно бути. Жодного разу нікого не обдурив ані по кількості ані по якості.

Та все рівно, якось воно моторошно, ніяково було біля того млина, а щоб усередину зазирнути, навіть і думки ні в кого не було. Завершив селянин справи із мірошником, намагаючись не зустрічатись поглядом з рудим Петром, та мерщій звідти подалі.

Чи то занадто вже кремезний та відлюдкуватий був господар млина, чи то з дитинства пам’ятали люди, що млин нечиста сила полюбляє. Хто зна.

Але, як би там не було, щоб воно на тому млині не коїлось, а до Петра завжди була черга, бо справу він свою робив якісно та швидко.

З протилежного краю села, на Козачку, у старій, але ще міцній, завжди охайній хаті жив старий пасічник Захар Пічкур. Невеликого зросту, з сивою, наче борошно головою, прудкий та вправний у справах, здається завжди, скільки Некремінне існувало порався біля вуликів. Дорослі, малі, старі знали, що найкращій, найсмачніший мед саме у діда Пічкура. Прополіс, маточне молочко, пилок, все у Захара було, на всяк смак та потребу.

І завжди в нього все добре було.

Сонечко світить – дід наче кіт мружиться та час від часу промовляє;

• От і добре, світи сонечко, пригрівай.

Котру добу нудний, холодний дощ іде, а дід Пічкур проміж вуликів походжає, мокрий з голови до ніг, та на обличчі незмінна лагідна посмішка і шепоче де інколи;

• От добре, іди дощику накрапай, спраглу землю напувай.

Щоб не було, щоб не трапилось, а йому все добре, все для чогось потрібне та корисне.

І завжди затишно, млосно було на його подвір’ї та у хаті. Зайдуть односельці у яких справах, а йти не хочеться, так спокійно поруч із сивим дідом, і все воно добре, щоб у житті не трапилось, які б негаразди не спіткали….

А Захар пригостить чаєм трав’яним з медком квітковим, про щось порозпитує, щось порадить та потроху випроваджує гостя;

• Все в тебе добре, лагідно посміхається, дивлячись у очі, наче зазирає у найпотаємніші закутки душі, йди потроху, живи по людські і все буде добре.

А там дивишся, і насправді у людини життя налагодилось, справи, здоров’ячко, відносини. І дійсно, все воно добре.

Літо добігало кінця.

Одного тихого вечора, що притаманні останнім дням серпня, коли літня спека вже відступила, а осіння мряка ще не почалась. У той чарівний час, коли природа завмирає, наче гість на порозі відчинивши двері, перш ніж зробити крок у затишні нутрощі хати. Завмирає вітер, завмирає сонце, зорі, завмирає біг часу.

От, саме такого тихого вечора у глибині Артеп щось гучно луснуло.

Стрельнуло так, що велетенські чорні круки здійнялись у повітря з верхівок акацій, які росли на пагорбах вздовж розгалужених рукавів старого яру. Наче тріснула величезна ряднина, що її тягли казкові велетні у різні боки.

Щось відбулось.

Луна від пострілу ще деякий час відбивалась по крутих схилах, та поступово вщухла, разом із переляканим карканням воронів. Знов настала тиша. Та з тієї миті вона вже не була безтурботною. У повітрі залишилась ледь відчутна моторошна напруга, наче гусяча шкіра на тілі від крижаного дотику потойбіччя.

Той дивний постріл почули всі мешканці Некремінного, хто в той час був на дворі.

Селяни завмерли на мить, відірвавшись від справ. Здивовано покрутили головами у різні боки, намагаючись визначити напрямок і джерело звуку. Та дивне явище більше не повторювалось, у навколишньому світі знов панувала тиша. То кожен повернувся до своїх справ.

Старий млин трохи здригнувся від гучного звуку, у повітрі закружляв борошняний пил струшений з перехрестя балок під  самим дахом. Величезні крила вітряка призупинились, наче чогось злякавшись та вже за мить продовжили далі свій нескінчений шлях по колу.

Могутня рука Руденко, що старанно виводила олівцем запис у господарській книзі завмерла, напружилась і потужному тріску в Артепах відповів ледь чутний тріск зламаного олівця.

Петро підвів голову, уважно придивився в бік яру, до чогось прислухався, потягнув ніздрями повітря, наче принюхуючись. Підвівся з-за столу та довгенько простояв біля огорожі, пильно придивляючись у бік пагорбів та западин великого яру. Потім задоволено посміхнувся, щось собі пробурмотів і скуйовдивши руду шевелюру розчинився в сутінкових надрах старого млина.

Дивний постріл в Артепах почули і на Козачку.

Звукова хвиля відчутно вдарила по стінах старанно пофарбованих вуликів. Бджоли незадоволено загули і повилітали назовні, шукаючи джерело занепокоєння. Та у напівпрозорих сутінках знову панувала крихка, передосіння тиша. Тож комахи покружлявши трохи проміж своїх домівок і   повернулись кожна до свого гнізда завершувати денні справи.

А на порозі старенької охайної хати ще довго стояв дід Пічкур, з явним занепокоєнням дивлячись у бік Артеп. На чолі з’явилась мережа глибоких зморшок, схожих на зморшки старого яру, що розлігся на північний захід від Некремінного. Здавалось, старий пасічник до чогось прислухається. Але прислухався Захар не вухами, не тілом. Прислухався душею, що злетіла над принишклим селом та озиралась навкруги з висоти пташиного польоту.

А вже наступної доби спокій в Некремінному скінчився. Бо саме напередодні, у вечорі, в Артепах луснула перетинка між світами. Рівновагу було порушено.

Микита Горулько із сином, Мишком повертались до дому з Високопілля, що було десь кілометрів шість – сім від Некремінного. Йшли пішки, бо транспорту тоді майже не було, а відстань між селами не велика. От і мандрували собі не кваплячись.

Пройшли найдовший відрізок шляху, прямий наче його хтось під лінійку накреслив. Вздовж дороги височенні пірамідальні тополі, як стрункі велетні вишукались віддаючи шану подорожнім. Пташки співають, сонечко лагідно пригріває….

Наближаючись до перехрестя, де шляхи розходились в село, на ставок та до перших хат на Козачку, помітили в повітрі великого сріблястого птаха.

• Ти дивись, здивовано вигукнув старший Горулько, здається якийсь хижак полює.
• А чого ви, тату вирішили, що то воно хижак? Розважливо запитав молодший.
• А бачиш, завис він у повітрі, полює на когось, чи то мишу, чи ящірку. Та я ще не бачив, щоб хижаки так низько полювали.

Горульки все ближче підходили до перехрестя доріг і все менш той птах був схожим на птаха. Все частіше здавалось, що то воно якесь марево зі світла і тіні коливається десь на рівні зросту дорослої людини. То сріблом відіб’ється, то наче сонячний промінь очі засліпить, то чорною тінню промайне.

Микита посмурнішав, сповільнив крок, притиснув сина ближче до себе. Не подобалось йому те марево, щось воно недобре на перехресті зависло.

Коли до примари залишалось усього декілька кроків, видіння щезло, наче розчинилось в повітрі. Чоловік зітхнув із полегшенням та прискорив ходу, намагаючись якомога швидше минути небезпечне місце. Та де там.

Горулько старший відчув на щоці чийсь гарячий дотик, і наступної миті наче розжарене простирадло накинули на плечі. Щось невидиме оповило та приліпилось до чоловіка. Мишко зойкнув та аж присів від переляку.

Мабуть те, що малий був занадто низький, як для дорослого, їх обох і врятувало. Не підводячись, діючи підсвідомо, хлопчик міцно охопив батькові ноги, наче той реп’ях.

А Микита вже не розумів, що коїться. Свідомість підкорялась невідомій силі, яка спонукала чоловіка негайно кудись бігти. Бігти як найшвидше та як надалі. Але на ногах, мов важка гиря висів його син. Горулько майже не міг рухатись від ваги дитини та побоювання йому нашкодити.

Зовні здавалось, що дитина грається із батьком, от тільки того наче огорнув зі спини велетенський, напівпрозорий примарний птах. Обійняв могутніми крилами, схрестивши їх на грудях чоловіка.

Потойбічний поклик потвори перемагав волю людини. Микита таки рухався потроху вбік від шляху, в напрямку невеликого яру із болотом, вкритим зеленими пагорбами купин.

І тут, десь з узбіччя пролунав спокійний та впевнений голос старого Пічкура:

• Микито, пручайся, не дозволяй Блуду затьмарити твій розум.

Птах напружився, здригнулись примарні крила, червоне око із люттю зиркнуло у бік пасічника. І наступної миті птаха вже не було, а чоловіка огортав чи то щільний туман, чи то згусток тьмяного світла.

А Захар продовжував, не звертаючи уваги на дивовижні перетворення:

• Згадай, чоловіче день своїх уродин та день хрещення!
• Пригадай, на який день припав Святий вечір і які страви були на столі, хто стояв праворуч від тебе….

Горулько з усіх сил виконував дідові накази відчуваючи, що то його єдиний порятунок. Все пригадав, все уявив, як вчора воно було.

Лещата примари починали слабшати. Світло тьмяніло, туман потроху розвіювався. Свідомість поверталась до Микити. Він вже міг на власний розсуд рухати руками та ногами.

• Переверни на собі сорочку, знов наказав пасічник, перевдягни її навиворіт.

Чоловік із зусиллям виконав наказ і все скінчилось. Примара зникла, Микита був вільний та при здоровому глузді. Впав на коліна до сина, що продовжував міцно тримати батька за ноги. Обережно звільнив заціпеніли дитячі рученята, здійняв на ноги та міцно обійняв, притиснувши до грудей.

Так вони простояли довгенько, доки їх не гукнув Пічкур:

• Ну досить, хлопці. Ходімо до мене, я вас чаєм із медом пригощу, трохи відпочините та прийдете до тями.

Через кілько хвилин товариство вже сиділо у затишній хаті Захара, пили запашний трав’яний чай із бурштиновим медом.

Першим не витримав малий Горулько.

• Діду, а що то воно було, що то за птах дивний до батька причепився?
• То Блуд був, витримавши паузу відповів старий Пічкур, то така нечиста сила, злий дух, що його Бог скинув з неба….

І розповів пасічник, як той Блуд не встиг приземлитися і завис у повітрі, після того, як Бог промовив «Амінь». Відтак Блуд чіпляється до кожного перехожого, який випадково доторкнеться до нього. Може набувати образ птаха або світла. Вчепившись у людину, Блуд водить її до повного знесилення, або заводить у болото чи іншу прірву. І позбутися його можна тільки так, як дід їм порадив.

• І чого ж він у нашій місцевості з’явився? Задумливо спитав Микита Горулько. Не було ніколи, і ось тобі маємо….
• Та хто зна, загадково відповів Пічкур, та воно так сталося. Ви хлопці йдіть вже до дому. Зайвого по селу не базікайте і не турбуйтесь. Все буде добре.

Захар посміхнувся лагідно, підвівся з за столу, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Проводив гостей за двір і як вони пішли, ще довго стурбовано дивився у бік Артеп, про щось міркуючи.

А в Некремінному потойбічні події набирали обертів. Звідкілясь вперто лізла усіляка погань, та неабияк дошкуляла мешканцям колись спокійного, затишного села. Рівновагу було порушено.

На подвір’ях, де в сім’ї були молоді дівчата оселились Дідо – карлики з великою головою і довгою сивою бородою. Від людського ока ховались вони в кущах бузини, поблизу хати. Вовтузились там, шаруділи пожовклим листям, щось бурмотіли, зітхали. Схопиться хазяїн подвір’я за рогача та давай їм по кущах поратись, тільки гілля сухе розлітається друзками. Захекається, спітніє, а результат нульовий. Роздивиться – нічого та нікого, тиша та спокій у тих кущах. Доки дівчина молода та вродлива з хати не вийде. Тільки за поріг, а за нею вже карлик потворний волочиться, за спідницю хапає та в бузину тягне. Поки що дівчата відбивалися, а там хто зна, чим воно скінчиться надалі.

Селяни вже і святили подвір’я, і маком сипали, часник вішали, кущі бузини вщент повирубали на подвір’ях. На деякий час воно допомагало, та згодом Дідо знову з’являвся чи десь з інших кущів, чи з за хліву, з садку.

Дійшло до того, що дівчата майже зовсім на двір не виходили, тільки в супроводі чоловіків з добрим дрючком у руках.

А огидні карлики дедалі ставали хитрішими та нахабнішими.

Доки єдиним порятунком в Некремінному від нечистої сили був пасічник Захар Пічкур. Тільки на одному подвір’ї з поганю впорається, а воно вже з іншого краю села лізе, наче сутінки вечірні крізь якусь шпарину просочуються. Старий вже ледь встигає тих потвор потойбічних у пекло повертати. В день та вночі порається.

У центрі села, десь біля роздоріжжя Змій оселився. Підкине на дорогу шовкову хустку, а сам вдариться об землю, та перетвориться на привабливого парубка і чатує, котра з дівчат ту хустку підніме і додому віднесе.

Отож, Оришка Сиротенко не втрималась, піддалась чарам. Схопила тонкий шовк, заховала у складках спідниці і таки принесла до батьківської хати. Тієї ж ночі з’явився до дівчини парубок вродливий, і нуж бо її зваблювати. Як вже тільки не намагається, але дівчина тримається, хоч і ледь при тямі від жаху, бо розуміє, що то нечиста сила її морочить. Рідні в хаті, навіть не чують нічого, сплять собі та й годі, то морок чаклунський на них діє.

А у Змія одна мета, вмовити дівчину дозволити її поцілувати та трохи крові випити. А як дозволить хоч трохи, то він вже не зупиниться, все до останнього висмокче. І навіює, навіює на дівчину чари, і здається їй що то просто парубок молодий до неї залицяється та благає, хоч один поцілунок дозволити.

Аж тут стукає у двері дід Пічкур, хто зна де взявся серед ночі. Гучно стукає, настирливо та ще молитву якусь читає, чи заговір старовинний. І морок потроху спадає. Старі Сиротенки прокидаються, розгубленими очима навкруги дивляться. А Змій тим часом вдариться об глиняну підлогу, та перетвориться на куль соломи, і іскри вогняні з нього так і сиплять навкруги, як тільки хата не займеться. Оришка мерщій двері вхідні відчиняє, бо відчуває, що старий Захар то єдиний її порятунок.

• Що ти на перехресті підбирала, дитинко, замість вітання питає Пічкур, ото хапай те мерщій, та бігом віднось назад, кидай там де взяла, і бігом до дому. Головне не озирайся.

Дівчина вже мчить до роздоріжжя, де спокусі піддалась, тримаючи у випростаній руці зрадницьку шовкову хустину.

А у Сиротенків в хаті солом’яний куль на вужа перетворився, і втекти намагається, по під ліжко, за меблі, тільки якнайдалі від старого пасічника. Та де там. Хазяїн хати, Сиротенко вже прийшов до тями та рогачем того Змія так пригоща, що аж шкіра на йому репається. Відчуває потвора, що кінець йому приходить і знову об землю вдарилась, і знову куль солом’яний під ліжко котиться, а іскри вогняні з нього так сиплять, що от-от хата запалає. Сиротенко того куля рогачем притримав, а тут і дружина на допомогу прийшла, повну цеберку води на солому вогняну линула. Зашипів змій, згасло полум’я, тільки пара та дим по хаті пішли.

Тим часом Оришка вже добігла до центрального перехрестя, будь воно неладне, та зі всього розгону врізалась в могутню постать Петра Руденко. І дивилась же поперед себе уважно, і все одно прогледіла кремезного чоловіка. Наче не було його та як нізвідки з’явився на дорозі.

На диво дівчина зовсім не забилась, хоч і вліпилась добряче. Ось тільки заклякла на місці, не в змозі ані поворухнутись, ані слово промовити.

Мірошник обережно відсторонив від себе скам’янілу Оришку, забрав з рук дівчини шовкову хустину, розвернув в бік рідної хати та легенько підштовхнув:

• Біжи дитинко до дому, я тут сам справу закінчу, біжи не озирайся, як тобі дід Пічкур наказував, та перекажи, що чекаю його у себе на млині. Біжи….

Дівчині не треба було двічі повторювати. Дременула до хати так, що аж курява на дорозі здійнялась.

А Петро ще трохи постояв, роздивляючись на прохолодний шовк, потім роздратовано зім’яв хустину в могутньому кулаці, та розчинився у повітрі. Чи то воно так здалось у досвітніх сутінках.

У Сиротенків в хаті пара та дим розвіялись, на долівці шматки соломи обгорілої в брудній калюжі плавають. Жах тай годі. Оришка до дому повернулась неушкоджена, тільки перелякана, як кошеня до матінки тулиться. Діду Захару переказала, що їй мірошник наказав.

А Пічкур з торбини кладе на стіл якісь травки цілющі та невеличкий глечик меду;

• Ви, мої хороші, заваріть чайку з цими травками та з медком квітковим покуштуйте, воно вам і полегшає, та морок потойбічний спаде. І все буде добре.
• А я до дому, відпочити, втомлено каже старий пасічник.
• І ще, тебе Оришко благаю, не підіймай що завгодно із землі, воно не твоє і тобі не потрібно.
• Бувайте.

За тими словами ступив Захар на двір, розчинився у досвітніх сутінках.

А з Артеп, зі шпарини між світами продовжувала лізти в село всіляка погань. Немов брудні хвилі з калюжі розмивали, підточували спокій та здоровий глузд селян.

У Некремінному люди припинили заносити воду в хату з вечора до світанку, бо з деякого часу з’явились в селі Нічниці. Та зла сила мала єдину змогу потрапити до оселі – бути внесеною разом із водою у вечірній і нічний час. Прозорі, та холодні, наче зимове повітря в зоряну ніч, наче місячне сяйво огортали вони маленьких діточок та відбирали в них сон.

Тож, якщо воду вносили після заходу сонця, мешканці оселі очищували її вогнем, як навчив старий пасічник, зануривши у воду запалену трісочку. І Нічниці відступали, причаївшись в очікуванні іншої слушної нагоди поживитися дитячими сновидіннями.

А як зібрали хліб, то вогонь по полях почав ходити. То на одному полі, то на іншому, наче три свічки вночі горять. То Світилки по степу вештаються, нічних подорожніх чатують. А зустрінуть, то лякають до нестями.

Тож, як сонечко обрію торкнеться, ще тільки сутінки з тіні вечірньої виглядають, а Некремінне вже позачинялось – позакривалось. Жодна жива душа на двір не потикається.

Скінчився спокій у селі, порушилась рівновага. Потойбіччя важким смородом, липким слизом до нашого світу протекло.

На сході ще тільки починало світлішати, ще сонечко не визирнуло, а в коморі старого млину, за дубовим столом вже сиділи господар млина, рудий здоровань Петро Руденко та навпроти нього невеликого зросту, сивий Захар Пічкур.

Літні чоловіки жваво та емоційно щось обговорювали. Мірошник подекуди схоплювався з за столу, починав нервово кружляти по просторому приміщенню. Пасічник  навпаки, спокійно та розважливо у чомусь переконував співрозмовника.

Нарешті Петро роздратовано гримнув могутнім кулаком по дебелій стільниці:

• Ходімо, на власні очі побачиш. Хоч жодна жива душа того ніколи не бачила, тим більш сутність, подібна тобі, та мабуть такий час настав, що деякі застороги треба відкинути. Ходімо! Додав рішуче здоровань.

Захар навіть бровою не ворухнув на таку емоційну пропозицію, неквапливо підвівся з за столу;

• Ну то й ходімо, відповів спокійно, подивимось, та будемо приймати рішення, бо далі зволікати вже неможна.

Дві протилежності на якусь мить завмерли, пильно придивились один одному в очі та не марнуючи надалі часу покрокували вгору дубовими сходами.

Сторонній спостерігач напевно втратив би здоровий глузд, відвідавши нутрощі старого величного вітряка. Але не Пічкур. Він спокійно пройшов повз важкі мішки, що самостійно, без зовнішньої допомоги підкочувались до млинових каменів, самостійно розв’язувались і обережно висипали зі своїх нутрощів чисте зерно на обертові жерна. Інші мішки наповнювались пухким борошном, самі себе зав’язували мотузками, та наче ожирілі кнури потроху, пересувались у комору та займали кожен своє місце.

Всередині млина все знаряддя, весь інвентар жили своїм життям та бездоганно виконували кожен свою справу. Кожна деталь, кожен механізм діяли за загальним, розписаним могутньою рукою мірошника сценарієм. Все рухалось, переміщувалось, працювало.

Висівки окремо, борошно окремо, все на своє місце, всього рівно стільки, скільки треба.

Пухнаста мітла безперервно пиряла по сходах, балках, робочих стільницях, змітаючи борошняний пил.

Пензлик зі свинячої щетини невпинно пурхав біля обертових механізмів, шестерень, валів, змащуючи їх густим дьогтем з невеликої діжки, яка постійно опинялась поруч.

Усім цим складним процесом керувала невидима могутня сила, енергія темної сутності. Сутності, яка  набула оболонку кремезного рудого чоловіка – мірошника Петра Руденко. На млині споконвіку оселилась та мешкала нечиста сила.

Повз всій цій метушні крокував нагору старий пасічник дід Пічкур, інша сутність – протилежність господарю млина. Сутність, від якої виходили хвилі м’якого золотистого світла, хвилі спокою та затишку. Поруч з якою все було добре.

На найвищому поверсі вітряка, між двома вікнами, на міцних мотузках та кілках було розтягнуто велику, добре вироблену шкіру невідомої тварини. Чарівні написи, зроблені мовою, що існувала до народження людства. Якісь малюнки, визерунки. Букви, знаки, орнаменти непомітно рухались, змінювались. Тільки відведеш очі, а воно все переплуталось, помінялося місцями, набуло нового значення.

Одного погляду було достатньо щоб зрозуміти – то надзвичайно міцна шкіра. Настільки міцна, що ніж або сокира від неї відскочать, якщо в когось виникне божевільне бажання випробувати її на міцність. Та незважаючи на це, прямісінько посередині старовинна шкіра луснула, наче не витримала зворотного тиску і розійшлась гострими краями.

І з того рваного отвору сочився смердючий слиз, стікав мов розігріта смола, та застигав край шкіри зростаючими чорними бурульками. З іншого боку шкіри, хто й зна звідки просочувався морок.

Захар завмер на місці, пильно роздивляючись ушкоджену поверхню. Потів повільно розвернувся до Петра і вперся в нього нищівним поглядом;

• Ах ти ж, бісове створіння, вигукнув розлючено. Недогледів, проґавив, стара пришелепувата потвора! Чи навмисне так підстроїв!
• Ти не дуже пір’я тут підіймай, загрозливо підступив кремезний мірошник до Пічкура, я нашої угоди не порушував, рівновагу зберігав.

Від марної образи та наклепу Петро аж почервонів. Руде волосся скуйовдилось, очі палають пекельним полум’ям, міцні кулаки стискаються, наче ковальські лещата.

Пасічник теж не відступає. Сива борода стала дибки, очі світяться нестерпним білим світлом, сплетені пальці напружились.

Так вони товклись один перед одним, наче ті войовничі півні на сусідських подвір’ях. Кружляли в зад та вперед, не відриваючи спопеляючі погляди один від одного. То наближались, то розходились в бойовому танці скажених індиків. Та згодом напруга почала потроху спадати, і першим прийшов до тями Захар.

• Та я розумію, що ти в цьому не зацікавлений, наче вибачаючись за неконтрольований спалах гніву промовив не відводячи погляду. Але ж ти і мене зрозумій. Хто, як не сутність з твого боку може таке влаштувати. А як не ти, то хто теє наробив, як таке сталося!?
• Як сталося…. Та так вже воно сталося, мені і самому цікаво, як.
• Ти все побачив на власні очі, більше робити тобі тут нема чого. То ж повертаємось до комори та поміркуємо, як воно таке сталося, та що з тим робити, трохи випустивши пару примирливо підхопив мірошник.
• Ну то й ходімо, бо моторошно мені поряд з цією шпариною, погодився Пічкур.

Літні чоловіки один за одним обережно спустилися по сходах до комори, і через кілько хвилин на дубовому столі вже заварювався чай у великих глиняних кухлях.

Петро Руденко ніколи не рахував роки, що складались в десятиліття, століття…. Він тільки відчував їх течію, що іноді прискорювалась а іноді сповільнювалась. Він завжди був і сподівався, що завжди буде. Але усвідомлювати себе як сутність почав з того часу, коли перша родина поселенців пригледіла чарівну долину вздовж прозорої течії Каравану та округлені пагорби Артеп вкриті соковитим різнотрав’ям. Коли з димаря першої хати піднявся в гору напівпрозорий струмінь запашного диму. Коли околицями заколотилась луна від гавкання першої хазяйської собаки. У темної сутності нарешті з’явилась справжня, постійна робота, і вона вперше набула риси кремезного рудого чоловіка – Петра Руденко.

Саме тоді з’явилась в яру край майбутнього Некремінного перетинка між світами. В найдальшому та найглибшому закутку Артеп, там де у квітні ще можна було натрапити на останній брудний сніг, що ховався в затінку північного схилу, де не оселялись ані птахи ані звірі. Саме там одного звичайного дня в повітрі заструменіло майже прозоре марево, що невдовзі заспокоїлось та перетворилось щось на кшталт перетинки з м’якої, прозорої та неймовірно міцної шкіри небаченого звіра.

І саме тоді, як найдалі від Артеп, там де зараз Козачок, невідомо звідки оселився літній пасічник зі світлими очима та сивою бородою. Спочатку мешкав в куріні з гілля та соломи, та згодом збудував невелику охайну хату. Потроху вулики з колод змінювались на багато поверхові зручні бджолині домівки, в хаті діда Пічкура сушилися цілющі запашні трави, а селяни із задоволенням куштували бурштиновий мед зі смачним чаєм.

Здавалось, завжди були в Некремінному Захар та Петро. Дві протилежності з іншого, непізнаного світу.

Міцний, кремезний, відлюдкуватий та похмурий Руденко і худорлявий, невеликого зросту та величезної внутрішньої сили і доброти сивий Пічкур. Завжди повільно обертались крила старого млина та невпинно гули бджоли на пасиці.

Як воно так було, не виникало у селян запитань. Здавалось, що пасічник та мірошник є невід’ємною, завжди існуючою частиною села, частиною навколишнього світу. Частиною поза часом та простором.

І в селі панувала рівновага. Було як гарного так і поганого. Та ніколи не було одного більше другого менше, ніколи не доходило до крайнощів.

Тож існувало Некремінне у відносній злагоді та спокою.

Руденко, як йому і належало робив погані справи, ховаючись за маскою сумлінного, відповідального мірошника. То посуху на село наведе, то сусідів пересварить, то міцний мороз на голу землю накличе. Але, безповоротної межи ніколи не перетинав. Інколи доводив до самісінького краю, та завжди зупинявся в останню мить. Завжди залишав можливість для своєї протилежності, для свого надокучливого супротивника – Пічкура виправити ситуацію. І напоювала порепану від спеки землю злива, сусіди випивали добру чарку за примирення а озимі посіви завжди вкривав пухкий, рясний сніг, боронячи від морозу.

Якось так вийшло, що те село, луки, безкраї поля, працьовиті селяни припали до темної, сповненої нескінченим мороком, прогнилої та все ж таки душі рудого здорованя мірошника.

Петро полюбляв крихку скоринку щойно спеченого хліба, хрумкіт солених огірків, смак свіжопросоленого сала, який огортав його. Неймовірна смакота паруючої картоплі із запашною олією та оселедцем під чарочку міцної горілки…. Рудеко не потрібна була людська їжа, як така. Але ще ніколи за довгі часи свого існування на землі не відчував він такої насолоди від смаку, та самого процесу.

Мірошник спостерігав, як розросталось Некремінне, народжувались діточки, створювались нові сім’ї, змінювався устрій громади. І все те йому було дуже і дуже цікаво. Так, він робив погане, бо не міг не робити. Та потайки від темного світу, породженням якого був, інколи навіть потайки від самого себе намагався розтягти своє земне втілення, як найдовше насолоджуватись нехитрими людськими радощами. Він хитрував, що було цілком природно для подібного створіння.

Між добром та злом – Пічкуром та Руденко існувала домовленість, завдяки якій довгі роки підтримувалась відносна рівновага. Було як гарного так і поганого. Не більше і не менше, ніж того вимагала приналежність до того чи іншого світу.

Однак, рівновагу було порушено. Перетинку розірвано, і морок потроху перебільшував світло. То було дуже не добре, бо світ завжди співіснував саме на рівновазі. Тінь не існувала без світла, так само, як світло не можливо було побачити без темряви.

Так саме і Петро Руденко – уособлення темряви не міг існувати на цьому світі без Захара Пічкура – частинки світла.

І з тим порушенням треба було щось робити. Робити невідкладно. Години, хвилини спливали. Світ летів шкереберть….

В коморі старого млина тривала дивна розмова. Говорив Петро;

• Зрозумій, Захаре, з цим світом, з цим селом я себе вперше усвідомив.
• Був свідком, як сюди прийшли перші поселенці, будувалось Некремінне, з’являлись хати, вулиці. Справлялись весілля, народжувались діти, літні люди завершували земний шлях.
• Так, я робив свою справу, темну справу, бо то є моя сутність.
• Та я куштував чисту джерельну воду, дихав прозорим повітрям з ароматами степу, квітів, пожовклого листя, снігових заметілей.
• Я слухав розповіді вітру та дощу про їхні мандри світами, прислухався до ледь чутного гомону Чумацького шляху на головою.
• Мені подобається цей світ. Безкраїй степ, село, його мешканці. Можливо я не в змозі що-небудь полюбити. Та мені все це дуже подобається. Я бажаю якомога довше насолоджуватись тим, чого немає там, звідки я родом.
• Так, розумію, що зраджую морок, з якого вийшов. І ймовірно за те буду жорстоко покараний. Та якщо не врятуємо цей світ – назавжди втрачу те, заради чого готовий ризикнути.
• Треба нам закрити ту кляту шпарину. Разом треба, бо разом ми тримали рівновагу, разом і відновлювати її.

На деякий час в коморі старого млина запанувала тиша. Мірошник напружено чекав на рішення своєї протилежності. А пасічник десь блукав думками, про щось міркував, щось зважував.

Нарешті Захар встав з-за столу, тричі обійшов навкруги та зупинився навпроти Руденко, склавши руки за спиною та пильно впершись в нього поглядом;

• Добре, відповів розважливо, діємо.
• Хоч і мені судячи з усього буде непереливки за те, що недогледів, за те, що злигався з тобою. Та робити нічого, треба світ рятувати, бо хто зна, що ще з тієї шпарини може вилізти.
• Діємо разом.
• Гадаю, тобі краще відомо, як ту нечисть до пекла повернути, та розрив між світами закрити.

Петро відверто зрадів відповіді Захара, зітхнув з полегшенням;

• От і добре.
• Шпарину ту я зашию, тут зашию, шкіру-копію, що ти нагорі бачив. Та спочатку треба дещо в Артепи доправити до того клятого отвору, до справжньої шкіри, яка розділяє світи. І найскладніше – хто те знаряддя віднесе. Нам з тобою туди зась. Навіть близько не підійдемо, бо мене туди засмокче, а тебе відштовхне. Тож потрібен хтось незайманий, чистий….

Мірошник зробив довгу паузу, вичікувально дивлячись на пасічника. Потойбічні сутності деякий час міркували, сперечались та врешті решт прийшли згоди.

• Гадаю, мені воно недоречно з людьми про таке розмовляти, розважливо підсумував Петро, тож краще тобі Захаре цю справу вирішити.
• Так, сумно відповів Пічкур, усвідомлюючи, яка відповідальність на нього покладалась, то моя справа.

Підвівся старий пасічник, стурбовано подивився в бік Артеп і мовчки попрямував на Підварок, де мешкали Горульки.

По обіді чоловіки, Мишко та Микита Горульки вмивались на дворі, доки господиня накривала на стіл у затишній хаті.

Зливали один одному на руки прохолодну колодязну воду з цеберки, нахилившись як найнижче. Літня спека вже відступила, а осіння прохолода ще не настала, тож Некремінне ніжилося в останніх теплих подихах літа, що минало. М’яка вода лагідно змивала з натруджених чоловічих рук втому від важкої селянської праці.

Чоловіки були щасливі. Микита пишався своїм напрочуд вправним та розумним сином, а Мишко радів можливості долучитись до дорослої справи разом із батьком. З хати спокусливо пахло борщем, сяяло лагідне сонечко крізь прозоре повітря, було млосно та затишно….

Обидва не помітили, як за їхніми спинами з’явилась худорлява постать старого пасічника. Пічкур з якоюсь батьківською турботою мовчки спостерігав за Горульками, доки ті не побачили його, здригнувшись від несподіванки.

• Бодай, ви, діду були здорові, вигукнув Микита, хіба ж можна так лякати.
• Вибачайте, посміхнувся пасічник, по справі я до вас.
• Ну, як по справі то ходімо до хати, пообідаємо та за справу побалакаємо, запросив хазяїн подвір’я.

Захар не змусив запрошувати двічі, і вимивши руки пройшов разом з чоловіками в приміщення.

Олеся Горулько – дружина Микити, та господиня охайної хати зраділа гостю. Привіталась, швиденько додала на стіл полумисок, ложку та кухоль для діда. І вже через хвилину парував в тарілках наваристий борщ, остання свіжа зелень з городу виділялася яскравою плямою на білосніжній скатертині, сипались на стіл крихти від хрумкої, запашної скоринки свіжоспеченого хліба.

Віддавши належну шану здібностям господині чоловіки подякували за обід та вийшли на двір розсівшись на причіпку біля хати.

Микита розпалив люльку випустивши в прозоре повітря прозорі кільця запашного диму.

• Мишко, звернувся до сина, допоможи матері, нам з дідом побалакати треба.
• Ні, зупинив дитину Захар, до обох вас в мене справа, обом вам рішення приймати.

Мишко не приховуючи гордості від причетності до дорослої справи поважно повернувся на своє місце.

• Я чого саме до вас звертаюсь, не кваплячись надалі розпочав Пічкур, бо ви вже стикались з проявом потойбіччя, разом з вами звільнились від Блуду. Поводили ви себе цілком гідно за тих обставин.
• Тож, вислухайте уважно, що вам розповім та запропоную, а потім рішення приймите.

І розповів старий пасічник, як полізла в Некремінне усіляка погань потойбічна крізь розірвану перетинку між світами. Розповів, що можна було про дивну шкіру під дахом старого млина, як пов’язана вона з перетинкою в Артепах. Розповів, що, та як можна з тим зробити, зашити перетинку та відновити порушену рівновагу.

Замовк старий, дає можливість слухачам засвоїти неймовірну розповідь. Мовчать і Чоловік з хлопчиком. Мовчить Олеся, що вона весь час тихенько стояла позаду чоловіків.

Першим порушив тишу Микита:

• Як би сам з тим не зіткнувся, мабуть вирішив, що ви, діду Захаре зовсім вже з глузду з’їхали, та маячню усіляку мелете. Та досі в мене на спині опіки від тих обійм з Блудом. Досі те жахіття мені у страшних снах ввижається.
• Важко в таке повірити, та судячи з усього так воно є.

Знову замовк чоловік, кудись думками полинув. Розмову підхопив молодший Горулько.

• Діду, а чого ж вона, перетинка та луснула? Як воно сталося?
• Розумієш, хлопче, шанобливо, як рівному відповів Захар, рівновага то дуже тонка і мінлива річ. Завжди чогось більше, чогось менше, світлого або темного, гарного чи поганого. Завжди ваги коливаються в той чи інший бік. От, відповідно і перетинка та захисна реагує, то з одного боку потоншає, то з іншого. Мабуть, якоїсь миті було порушено межу міцності з боку темряви, і погань та не забарилася цим скористатись….
• А можливо, рудий мірошник щось приховує, не все розповів, бо то в його натурі чорній закладено.
• Хто зна напевне. Та воно вже так сталось, і треба те негайно виправляти.
• Ну добре, втрутилась в розмову Олеся, а мої хлопці тут до чого. Вони ж звичайні люди, не чаклуни. Яка з них користь?
• Розумієш, дівчино, зважуючи кожне слово відповів Пічкур, не багато знаю я людей, що в змозі Блуду протистояти, навіть з моєю допомогою. А твої хлопці це зробили.
• Та воно так не минається. Позначені вони від тієї зустрічі, на завжди позначені. І дещо більше їм дано, трохи більше в них сил для спротиву нечистій силі.

Захар знов замовк, щось обмірковуючи. Горульки його не квапили, їм самим багато чого треба було усвідомити.

• І головне, повернувся в реальність Пічкур, про допомогу я прошу тільки Мишка, тільки ваш хлопчик здатен зробити те що треба, один….
• Ні! Голосно перервала діда Олеся, Ні, і ще раз ні! Та чим ви собі думаєте, дитину на таку небезпеку наражати! Як хочте, а я синочка свого не відпущу! Самі накрутили, самі й викручуйтеся! Сказала – як відрізала. Повернулась і зникла в хаті, голосно грюкнувши дверима.

На подвір’ї залишились самі чоловіки серед моторошної, напруженої тиші.

Починало сутеніти. З низини, там де неквапливо розмовляла з навколишнім світом прозора течія Каравану, потроху підповзали до краю городів вогкі пасма туману. По селу перегукувались господарі, пораючись на подвір’ях. Дзенькали металеві цеберки, подавала голос худоба, нагадуючи про вечірню годівлю. Некремінне завершувало денні справи.

• Я, хлопці, ще трохи вам розповім про нашу справу, та піду, порушив тишу пасічник, а вам до світанку час все обміркувати і рішення прийняти.
• Тож, якщо зовсім коротко, треба деяке знаряддя доправити в Артепи, до кордону між світами, щоб Петро Руденко мав змогу все полагодити, світи між собою врівноважити. Звісно, я все зроблю, аби Мишка захистити, та скільки можливо поруч буду. Гадаю, особливої небезпеки для нього не буде.
• Доки то все. Міркуйте, радьтесь, вирішуйте.

Промовив дід, здійнявся та попрямував з двору….

• Захаре, гукнув Микита, чому саме дитина, чому не дорослому ризикувати?

Пасічник завмер на мить, озирнувся, придивившись в очі батьку та сину Горулькам;

• Хто з дорослих гріхів не має? Хоч найменшого? Нема таких. Бо, як навчатись не роблячи помилок.
• А дитина, вона майже безгрішна. А як що і є гріх якийсь, так то він здебільшого на батьків лягає, до повноліття.
• От і немає до чого нечистій силі причепитися, важко їй людину безгрішну здолати.
• А Мишко в вас гарний хлопчик. Дуже гарний….
• Міркуйте.

Промовив так, і розчинився чи то в повітрі, чи то в сутінках передвечірніх замішаних з напівпрозорого туману та бентежних чоловічих думок.

До самого світанку старий Захар порався в своїй старенькій, охайній хаті. А як почало світати, склав у торбину чоловічу вишиванку з льняного полотна, виструганий з осики іграшковий млин, мішечок з борошном та освяченою крейдою, перетертою в пил і гнучку гілку свяченої верби.

Став посеред хати. Уважно роздивився навкруги, наче прощаючись з рідною домівкою, ніби перед дорогою далекою перевірив, чи все прибрано, все на своїх містах. І більше не озираючись переступив на двір, щільно зчинивши за собою важкі дубові двері.

А біля воріт на нього вже чекали Горульки.

На світанку, по головній вулиці Некремінного, в бік Тихощини рухалась цікава компанія.

Сивий сухорлявий старий, хлопець років семи, міцний чоловік та вродлива жіночка. Судячи з усього, хлопець, чоловік та жінка були однією сім’єю.

Старий ніс перекинуту через плече торбу, інші прямували без нічого.

Зосереджені, навіть якісь просвітлені та одночасно відчужені обличчя сяяли невловимим внутрішнім світлом в прозорому, ще незайманому турботами майбутнього дня вранішньому повітрі. Йшли мовчки. Все було переговорено раніше, всі крапки розставлено, рішення прийняте.

Товариші дійшли до старого млина, що рівномірно обертав крилами край Тихощини, біля якого, обпершись на жердини огорожі чекав на них рудий велетень Петро Руденко.

Горульки зупинились за кілька кроків до межі володінь мірошника, стримано схилили голови, мовчки привітавшись з хазяїном. Петро схилився у відповідь, кинувши на прибульців цупкий, проникливий погляд. Погляд сутності, що бачила, як народжувались світи, народжувалось життя. Спостерігала, як з’являлись та зникали континенти, могутні вітри розчиняли в небутті країни, міста, обертаючись на крилах млина часу, стираючи на порох історію та пам’ять.

На людей наче сирим протягом з льоху повіяло, на якусь мить сонце закрила чорна хмара, зупинився час, зник простір. Та наступної миті все скінчилось. Між родиною Горульок та мірошником став дід Пічкур. Засяяло сонечко, заворушив волосся приємний вранішній вітерець.

• Прошу, відступив вбік Петро, запрошуючи прибулих, заходьте.

Олеся Горулько недовірливо поглянула в бік відкритих дверей, за якими вовтузились напівпрозорі тіні в сутінкових нутрощах дивовижного млина. Хоч і була жінка добре вихована, розуміла, що не можна господаря ображати, та не несли ноги. Відчувала вона невидиму межу потойбічного світу, що тремтіла теплим повітрям в дверному отворі. Неможна було туди.

• Дякую господарю, відповіла, якомога лагідно, ми краще на дворі посидимо. Бо чесно кажучи, моторошно воно у вас, ніяково. Ви не ображайтесь. Кажу, як воно є.
• То вам дякую, що відверті зі мною, примружив очі мірошник. Розумію, тим більш здогадуюсь, що вам Захар нарозказував.
• А що нам розповідати, втрутився в розмову Микита, ми вже і самі багато чого побачити встигли.

Розмову дорослих перервав Мишко, котрий впродовж цього часу невідривно дивився в бік розлогої балки проміж двох великих пагорбів, що відкривала прохід до розгалуженої мережі лабіринту старовинних Артеп.

• Давайте вже щось робити, невпевнено промовив хлопець, бо мені і так лячно, а чим довше ви будете теревенити, тим гірше воно буде.
• Так, підтримав дитину Пічкур, скоріш почнемо – скоріш закінчимо.
• Добре. Без зайвих слів Петро зник в прохолодних нутрощах млина. І через деякий час вийшов тримаючи в могутніх руках невеликий згорток.
• Ось, оце все треба віднести до перетинки, та просто покласти, як найближче. Усе інше я тут сам зроблю.

За цими словами мірошник розгорнув ряднину і перед очима зборів з’явився вміст згортка. Велика кістяна голка, вкрита дивними малюнками, моток міцного шкіряного шнура та кам’яне шило, виготовлене з міцного, чорного наче сама ніч, відполірованого до блиску каменю, з якого у неймовірну давнину утворювався всесвіт.

• І то все, з неприхованим розчаруванням промовив Мишко, просто віднести і просто покласти як найближче до перетинки між світами…!?
• Ні, не так воно просто, як здається. Сама по собі та перетинка просто розділяє світи. А ось те, що крізь неї пролізло у цей світ, то воно боронитись буде до останнього, бо від того залежить його існування, розважливо заперечив Руденко.
• Тож уважно слухай синку, запам’ятовуй кожну настанову, що ми з Захаром тобі розповімо. Бо надзвичайно багато від тебе залежить. І ми за тебе перед батьками та світом несемо велику відповідальність.
• То слухай….

Хлопець старанно засвоював всі настанови від двох дивовижних створінь. Розум дитини тільки відкладав у пам’яті інформацію, не намагаючись аналізувати почуте а намагаючись зберегти здоровий глузд від усього почутого та того, що відбувалось за останні кілько днів. Звична світобудова безповоротно руйнувалась, звільняючи місце для нової реальності.

Мишко розумів, що для нього світ вже ніколи не буде таким, як раніше. І це треба було усвідомити, прийняти. Але не зараз. Зараз треба виконати завдання, залишившись неушкодженим та при здоровому глузді….

• … і най головне, підсумував дід Пічкур, стурбовано зазираючи в очі дитині, не зачиняй свій розум, весь час уявляй моє обличчя, мій голос. Тоді я буду поруч, бачити твоїми очима, слухати твоїми вухами, відчувати твоєю шкірою, берегти тебе.
• Ось, вдягай.

Захар дістав з торби льняну вишиванку з чудернацькими квітами та дивовижними істотами.

Мишко без жодних питань скинув свою сорочку і одягнув запропоновану пасічником.

• Трохи завелика, підсумував дід, оглянувши хлопця, та то нічого. Ось, ще підв’яжись, зняв з себе конопляну мотузку з якимось вузлами, вплетеними металевими бляшанками та кількома пришитими коралями, ще трохи захисту тобі буде.

Відступив на крок, роздивився, та нарешті задоволений відійшов у бік.

А до Мишка підступив кремезний рудий мірошник.

• Ось, поклади у торбу, простягнув згорток з чарівним знаряддям, добре запам’ятав, що, як та коли з усім цим робити?
• Так, запам’ятав, все зроблю як слід, на диво спокійно відповів хлопець і розвернувся до батьків, що мовчки стояли весь час поруч, ловлячи кожне слово, кожен рух своєї дитини.

Микита та Олеся ледь помітно здригнулись та міцніше стиснули руки, підтримуючи один одного. Їхньої дитини, маленького завзятого хлопчика більше не було. До них підходив змужнілий парубок, що подорослішав на кілько років за лічені години. Спокійний, проникливий погляд дорослої людини, впевнені рухи, величезна внутрішня міць, що відчувалась на відстані.

• Тато, мамо, зі мною все буде гаразд, промовив Мишко пригорнувшись до батьків, спокійно і впевнено зазирнувши їм в очі, ви зачекайте на мене, подумки будьте поруч, та гуртом здолаємо все те неподобство.

Промовив так, відірвався від родини і більше не озираючись попрямував у лабіринти Артеп, розчинившись в прозорому мареві проміж перших пагорбів проходу в потойбіччя.

Перш ніж схили балки сховали від ока старий млин, наче іграшкові людські постаті біля нього, очеретяні дахи хат на Тихощині, з димарів яких подекуди здіймались в повітря легкі струмені диму, Мишко таки не втримався. Озирнувся, кинув оком на картину звичного з дитинства світу, стримав важке зітхання і наступним кроком перетнув межу між минулим і майбутнім, назавжди залишивши позаду без турботливе дитинство.

Артепи поглинули, увібрали в свої вогкі нутрощі звичайну людину, майже дорослого хлопця, на долю якого випало відновити рівновагу між світами, врятувати світ від потойбічної навали.

Чим глибше Мишко занурювався в мережу балок, пагорбів, бічних відгалужень, століття, тисячоліття тому утворених бурхливими потоками, тим густіший туман огортав навколишній світ. На відстані кількох метрів вже важко було щось розгледіти. Чим далі, тим складніше було рухатись, продавлюючись крізь густу білясту імлу. Туман ставав майже відчутним на дотик, неприємно торкаючись вогкими пасмами розпаленого від напруги обличчя, наче м’якими пальцями невідомої істоти.

Інколи з білої рівномірної маси на хлопця починала насуватись, зростаючи в розмірах темна, невизначеного розміру та форми пляма. І, якщо Горулько не змінював напрямок руху, через декілька кроків натикався або на схил пагорба, або на глинистий зріз зсуву, що наче відкрита рана оголював нутрощі природнього, а інколи і штучного кургану. І якось воно не виникало ніякого бажання придивлятись, тим більш торкатись до тих вікових напластувань історії упереміш з часом. Бо хто його зна….

Мишко навіть не уявляв, скільки він блукав по цих старовинних лабіринтах. Час розчинився у просторі, а простір втратив напрямок. Де ліво, де право, куди догори а куди донизу…. Мандрівник зупинився. Первісний панічний жах зрадницьки обволікав холодними мерзенними щупальцями. З горла намагався вирватися крик жалю, відчаю, та миттєво розчинявся в небутті навколишнього чогось.

І тоді в голові хлопця відкрились дверцята таємної комори, де зберігались настанови від двох потойбічних сутностей, пасічника та мірошника. Пролунав впевнений, заспокійливий голос діда Пічкура; «і най головне, не зачиняй свій розум, весь час уявляй моє обличчя, мій голос, тоді я буду поруч…».

Уявив Мишко овіяне вітрами та часом зморшкувате обличчя, добрі, проникливі очі, сиве волосся…. Тієї ж миті в голові пролунав схвильований голос Захара.

• Ну нарешті, з’явився. Бо я вже турбуватись почав, чи не заморочили тебе Артепи, чи не втратив наш хлопчик зв’язку з реальністю.
• Як же ж я вам радий, подумки відповів Горулько, бо воно дійсно трохи моторошно, не зрозуміло, що до чого.
• Та бачу вже, бачу, трохи роздратовано продовжив старий, не привітно тебе зустрічають. Та ти і сам постарався, туману підпустив.
• Нічого я не підпускав, образився хлопець.
• Годі, не ображайся, примирливо перервав пасічник, краще попереду уважно дивись…
• Ага, як би ще зрозуміти де той перед…

Мишко замовк. Попереду, згори струменів жовтий сонячний промінь, поступово розширюючись у велику овальну пляму. Відбиток золотого світла рухався по землі, спалахуючи у мільйонах крапель вологи на трав’яних стеблинах яскравими різнокольоровими веселками. Уздовж розлогої балки, там де проходив чарівний промінь, туман рідшав, наче нічний хижак, ховаючи свої пасма у сутінках глибоких западин. А навкруги все сяяло, виблискувало зводячи з розуму буйством кольорів.

• Увага! Повернув в реальність настирливий Захар.

Та Горулько і сам вже побачив.

Праворуч, з-за найближчого пагорба, самісінько на хлопця насувався величезний чорний бугай. Голова, розміром з добру бочку нахилена до землі, виставивши вперед великі та гострі, наче турецькі шаблі роги. Червоні очі палають пекельним жаром. З відвислої нижньої губи стікає густа слина, шкварчить торкаючись землі, наче смалець на пательні, миттєво перетворюючи ще зелену траву на сірий, невагомий попіл. З під копит, що нагадують за розмірами чималі колоди, у різні боки розлітаються бризки чорною землі, упереміш з пекучими вогняними іскрами.

На людину насувалась неймовірна міць впереміш із звірячою люттю. Насувалось потворне породження пекла.

Хлопець завмер. Завмер не від жаху, не від безпорадності. Він завмер, як мисливець в очікуванні здобичі. Великої, страшної, могутньої та все ж таки здобичі. Розум вже звично поступився інтуїції, підсвідомій сутності парубка яка діяла відкинувши емоції, тільки вивірені холоднокровні дії.

• Лозина з верби, збентежено пролунало в голові Мишка, шмагай його, намагався допомогти Захар.

Та старий пасічник запізнився на коротку мить. Гілка свяченої верби вже міцно лягла в праву руку хлопця….

Льняна вишиванка та мотузяний пояс заворушились, завовтузились. Візерунки на сорочці та бляшанки з коралями на імпровізованому ремені рухались складаючись у якісь чарівні картини, написи на незнайомій мові. Дзеленькали, перепліталися, мінялися місцями.

І в навколишньому просторі теж щось змінювалось. Легкий вітерець, який щойно безтурботно грався вологими пасмами туману раптово вщух. Рідкі хмаринки на блакитному небі завмерли, здивовано спостерігаючи, що відбувалось в розлогому лабіринті Артеп. Для навколишнього світу час зупинився. Але не для людської дитини, що відважно зустрічала наближення шаленої потвори.

Польовик, а це був саме польовий біс, що охороняв непорушність меж володінь старовинних Артеп, прибравший вигляд величезного чорного бугая, суттєво уповільнився. Рухи стали млявими, нерішучими. Страховисько надовго зависало у повітрі після чергового шаленого стрибка. Бугай рухався наче у жахливому сновидінні, повільно, немов продавлюючись крізь густо зварений кисіль. А от людина рухалась, як і раніше, впевнено та скоро.

Мишко наблизився до бугая і зі всієї міці так вшелешив його вербовою лозиною по спині, що чорна шкіра вкрита жорсткою шерстю луснула, розійшовшись в боки. Польовик здригнувся, вирячив оскаженілі очі і закричав від болю та відчаю.

Хлопець не зупинявся раз від разу лупцюючи лозиною чорне потворне тіло, легко ухиляючись від повільних атак потойбічної потвори, що опинилась в полоні застиглого часу. Шкіра лопалася під градом ударів, бугай ревів, намагався ухилятись та атакувати. Та все було марно. І Польовик здався, відчуваючи наближення свого кінця. Розвернувся в бік найближчого яру, намагаючись втекти від розлюченого мисливця.

Вишиванка та мотузка на поясі заворушилися, повертаючись до свого первісного стану. Повіяв легкий вітерець, хмарки потяглись за небокрай перелякано збившись до купи, час пішов в звичному ритмі, хвилина за хвилиною. А чорний бугай так дременув в рятівні обійми тисняви глинистих схилів вузького яру, що тільки порушений копитами дерен полетів у різні боки.

• Застроми вербову гілку на вході до тієї балки, де Польовик втік, порадив в голові голос Пічкура, він тоді не повернеться, навіть як що наважиться.
• Сумніваюсь, що повернеться. Та добре, вже роблю, подумки відповів Мишко встромлюючи лозину в м’яку землю розриту копитами потвори.

Ніколи було перейматись тим, що трапилось, треба було справу робити. І хлопчина впевнено рушив далі, все глибше занурюючись в дивовижні нутрощі чарівних Артеп.

Вийшовши на початок розлогої балки проміж двох великих пагорбів Горулько зупинився.

Попереду, на перехресті, там де від центрального яру в боки відходили дві трохи менші балки, посередині імпровізованої долини, просто у повітрі висіла казкова шкіра чарівної тварини. Вона просто була в повітрі, ні до чого не закріплена, ні між чим не розтягнута. Рівнесенька, без жодної зморшки перегороджувала балку майже від краю до краю, порушуючи всі закони земного тяжіння. Шкіра була ідеальна, майже ідеальна, аби не луснула трохи правіше середини рівним, півметровим розривом. Наче казковий велетень торкнувся гострим ножем туго натягнутої шкіри і вона не витримала, розійшовшись рівними краями. І з тієї щілини сочилася масляниста чорна рідина, стікаючи до землі огидними блискучими бурульками. Навкруги потворної калюжі, що встигла натекти на землю, зелена соковита трава перетворювалась на невагомий попіл, наче від спекотного вогню.

Чорний липкий слиз на землі шкварчав, парував брудними згустками сірої пари. Той пар збирався в невеликі, темні зсередини хмаринки і розповзався, наче слимаки по затінках вогких відгалужень ярів. То інший, потойбічний світ просочувався у звичну буденність усталеного людського світу. І саме це треба було припинити, залатати шпарину між світами, зупинити огидний потік бруду та темряви.

Мишко рушив ближче до перетинки.

Боковим зором побачив, скоріше відчув, як праворуч від нього, під глиняним схилом пагорбу заворушилась купа каміння. Стародавнього, обкатаного рухом льодовика каміння, що було зібрано могутньою силою снігів та льоду, протягом усього шляху і залишене в землі саме тут, де той льодовик зупинився. Під дією вітрів та дощів схил пагорба зсунувся, оголивши та зібравши до купи прадавні камені. І ось зараз вони знову почали рухатись. Підкоряючись вищому задуму, складались у велетенську фігуру, віддалено схожу на кремезного незграбного чоловіка.

У застиглому від жаху повітрі чітко було чути моторошний стукіт, шурхіт каменів – складових частин оживаючої потвори. Від тих звуків волосся ставало дибки, по спині струменів холодний піт. Кортіло зменшитись до розмірів комахи та заховатись, загубитись у якнайменшій щілині між стеблин степового різнотрав’я. Аби тільки як найдалі, як непомітніше від того кам’яного створіння.

Хлопець відчув, як дідова вишиванка та пояс з бляшанками і коралями знову почали свій чарівний танок, рухаючись, щось змінюючи в навколишньому просторі.

Тим часом Скаменюшник – охоронець, зібрався до купи. Кожен камінь зайняв своє місце, кожна опуклість знайшла свою западину, притершись, приєднавшись один до одного. Кам’яне чудовисько роздивлялось навкруги, визначаючи джерело свого занепокоєння. Порожні очниці розгледіли Мишка і Скаменюшник не вагаючись ані миті рушив до нього, огидно стукаючи камінням.

Земля тремтіла під важкими кроками. Навіть чарівна шкіра здригалась в такт рухів велетня, вібруючи ледь помітними хвилями на гладкій поверхні.

Чудовисько наближалось.

На Тихощині, біля старого млина дід Пічкур підхопився на ноги, завмер уважно придивляючись в бік Артеп. Поруч виросла кремезна постать мірошника. Обидва напружено до чогось прислухались.

• Ти ба, таки прокинувся, порушив тишу пасічник, а я сподівався, що через стільки століть воно вже не поворухнеться.
• А що тій каменюці століття, безрадісно посміхнувся Петро, скоріш світи на пил перетворяться, перш ніж охоронець розсиплеться. Ти, Захар, обережніше з ним, він своє покликання виконує, і нам ще у пригоді стане.
• Та звісно, обережно, завершив балачки Пічкур.

За тими словами старий нахилився вперед, склав губи і почав розмірено дути повітря в бік розлогих балок.

Молодший Горулько добре пам’ятав, що йому наказували на цей випадок. Діставши з дідової торби мішечок з борошном та свяченою крейдою, зачерпнув з нього повну жменю і напружено застиг в очікуванні.

Вздовж яру, з боку Некремінного потягнув спочатку легкий, та дедалі сильніший вітер, наче протяг у відчинені двері. На верхівках пагорбів, у відгалуженнях балок був цілковитий спокій, жодна стеблина не рухалась, повітря завмерло. Тільки вздовж низини, у спину Мишкові та назустріч Скаменюшнику повітря рухалось, наче чиїсь велетенські легені утворювали спрямований у потрібному напрямку вітер. Наче дихання казкового велетня зрушувало повітря.

Хлопець здогадався, звідки та що воно за вітер. Посміхнувся впевнено, не сам він тут, допомога як завжди доречна та вчасна.

Охоронець наблизився на небезпечну відстань. Вітер набув потрібної потужності, тож Мишко більше не зволікав. Обережно позадкував на кілько кроків, збільшивши відстань до кам’яної потвори, примружився, ніби прицілюючись та підкинув вгору і вперед суміш борошна з крейдою з відкритої долоні. І так раз за разом, доки мішечок не спорожнів.

Щоразу, як тільки чергова порція чарівної суміші опинялась в повітрі, дивний вітер миттєво підхоплював білий пил і прицільно жбурляв точнісінько в скупчення неймовірним чином ожилого каміння. Той пил заповнював порожні очниці чудовиська, просочувався у найменшу шпарину між камінням, обволікав Скаменюшника щільною білою хмарою.

Засліплене чудовисько майже зупинилось, уривчасті рухи дедалі сповільнювались. Пил робив свою чарівну справу.

Біля старого млина потойбічні сутності надалі робили незвичайні, як на розсуд звичайної людини вчинки.

Пічкур невпинно видував з легенів повітря в бік Артеп, а Руденко тим часом опинився поруч з кухлем прозорої криничної води. Захар ледь помітно кивнув головою, подаючи знак і Петро потроху, тоненькою цівкою запустив ту воду в потік повітря, що безперервно струменіло з неосяжних легенів пасічника. З боку здавалось, наче два божевільних чоловіка граються у якусь дитячу забавку. Але та забавка рятувала життя одного незвичайного хлопця, рятувала Некремінне, рятувала цілий світ.

Як тільки остання жменя борошна здійнялась у повітря, Мишко відчув, що сорочка на спині стала вологою. Вітер приніс із собою, з боку Некремінного дощові краплі. То був незвичайний дощ. На небі не було жодної хмаринки, та струмені води були не з верху. Краплі вологи наче пливли над землею, наче помінялися місцями верх і перед. Дощ йшов з за спини хлопця і змішуючись із залишками борошняно – крейдової хмари обліплював застиглу постать Скаменюшника наче рідким тістом. Чарівний дощ змочував пил в кожній щілині між камінням і вже за хвилину кам’яна потвора нагадувала велетенського пряничного чоловічка зробленого з тіста та готового до завантаження в піч.

Дощ припинився так само раптово, як і почався. Вітер вщух. Над Артепами яскраво сяяло не по осінньому спекотне сонечко. Під теплими сонячними променями тісто швидко застигало, як в розжареній печі. Скаменюшник вже зовсім не рухався. Наче міцний клей висихаючи тісто перетворювало кам’яного охоронця на суцільну, монолітну брилу.

Ще хвилина і все заспокоїлось. Посеред балки височіло щось незрозуміле із застиглої суміші тіста та каменів. І тільки порожні очниці з докором дивились на непроханого гостя.

Більш нічого не заважало завершити справу.

Мишко, про всяк випадок на безпечній відстані оминув закляклого Скаменюшника та впритул наблизився до перетинки між світами.

З підозрою озирнувся навкруги, чи не з’явиться ще якась потвора. Все було спокійно.

Не кваплячись дістав з торби згорток отриманий від мірошника, встав навколішки і обережно поклав ряднину на землю, під самісінькою шкірою, розклавши на ній чарівне знаряддя: велика кістяна голка, вкрита дивними малюнками, моток міцного шкіряного шнура та кам’яне шило, виготовлене з міцного, чорного наче сама ніч, відполірованого до блиску каменю, з якого у неймовірну давнину утворювався всесвіт.

Підвівся, позадкував, старанно відрахувавши необхідні дванадцять кроків. Завмер в очікуванні, спостерігаючи за тим, що починало відбуватись.

А в глибині Артеп та під дахом старого млина відбувались дивовижні речі.

Рудий мірошник усамітнився на найвищому поверсі вітряка, поруч з розтягнутою на мотузках чарівною шкірою невідомої  тварини. На підлозі, на чистій ряднинці було розкладено точну копію знаряддя, що його доставив в Артепи Мишко Горулько. Кістяна голка, шкіряна мотузка та кам’яне шило.

Петро щось бубонів собі під носа на старовинній сивій мові. Мові, яку забули навіть її творці. Мові, яка пробуджувала неймовірно могутні сили, що тисячоліттями чекали свого часу. Сили, які з легкістю зрушували гори і моря, змінювали світи, змінювали простір та час.

Вже за мить невловимим рухом мірошник пропустив шкіряну нитку в голку. Узяв кам’яне шило і почав ловко поратись, зшиваючи, стягуючи розірвані краї щілини між світами на чарівній поверхні. Як тільки шкіра сходилась, затягнута міцним шнуром, як тільки краї розриву торкались один одного, вони миттєво зростались, наче загоювалась страшна рана. І доки Петро встигав зробити черговий стібок, під попереднім вже й сліду не залишалось від ушкодження. Цілісінька, рівнесенька чудернацька шкіра.

В глибині Артеп відбувалось майже теж саме, що і під дахом млина. Тільки велика кістяна голка наче сама по собі, без сторонньої допомоги рухалась в просторі. Шило як той горобець пурхало біля шкури, впевнено роблячи дірки, і голка не відставала, стібок за стібком зшиваючи розрив, затягуючи, закриваючи дірку між світами.

У млині, під дахом наче протягом потягло у залишки шпарини на шкірі. Петро як найшвидше запрацював голкою.

А в Артепах здійнявся доволі потужній вітер. Наче по той бік перетинки, в іншому світі утворилась порожнеча і повітря з цього світу з нестримною силою засмоктувало в потойбіччя. Чим вужче ставала шпарина, тим вітер міцнішав. В повітря здійнявся пил, сухі стеблини трави, навіть подекуди грудки глини. З ярів потяглись потворні, якісь брудно сірі хмаринки чи то туману, чи то пилу якогось. Одні за обрисами схожі на птаха примарного, що Блуд на нього перетворювався. Інші, наче Дідо – потворні волохаті карлики. Тяглись чорні пасма туману, схожі на обгорілий куль соломи. Нічниці, Світилки, якісь потворні пики з рогами та свинячими рилами. Все це кружляло в шаленому танці, і наблизившись до отвору миттєво зникало в ньому. При тому, з іншого боку чарівної шкіри були цілковиті спокій та тиша.

Горулько напружився, готовий в будь-яку мить дременути, як найдалі від того вихору. І коли справа майже закінчилась, залишилось зробити останній стібок, у голові знов пролунав беззаперечний голос діда Пічкура:

• Хлопче, мерщій витягай з торби отой млин іграшковий, що я туди поклав, підійди трохи ближче та щосили жбурни його в той вихор, щоб його засмоктало в потойбіччя. Не бійся, трохи можна наблизитись, воно тебе не потягне.

Мишко слухняно відкрив торбину, не дивлячись намацав осиковий млин, зробив кілько кроків вперед, відчуваючи потужну силу вітру і вже замахнувся рукою, збираючись поцілити чи не в самісінький отвір, та в останню мить зупинився. Піднята рука заклякла в повітрі. Хлопець щось швидко обмірковував.

А наступної миті голову ледь не розірвало від відчайдушного крику Петра Руденко, крику відчаю, образи:

• Хлопче, не роби цього! Ми ж так не домовлялись! Захар, навіщо ти це робиш….

Парубок зморщив лоба від гучності та напруження думок, щось таки вирішив, і кліпнувши очима сховав свої думки, зачинив свій розум від стороннього втручання. Відразу настала приємна тиша. Останній стібок було зроблено, отвір ліквідовано. Шкіра лисніла на сонці, як новенька. Жодного сліду, жодної згадки від того розриву не залишилось. Рівненька, гладенька, наче вчора народилась.

Мишко поклав іграшковий млин та зібране знаряддя назад до торбини, перекинув її через плече. Ще раз уважно роздивився навкруги, чи не залишив чого не будь. Розвернувся, і більше не озираючись попрямував до виходу з лабіринту ярів та балок, до старого млина по батьків, до рідної хати, до звичайного життя, яке напевне вже ніколи не буде звичайним.

А над Артепами невідомо звідки зібрались велетенські дощові хмари. І вже за мить місце надзвичайних подій старанно омивала шалена злива. Дощові потоки струменіли по застиглому Скаменюшнику, розм’якшуючи та поступово вимиваючи застигле тісто про між каменів. Ось чудовисько поворухнулось. Раз, ще раз. Зробило крок, другий. Ображено гикнуло витрушуючи розквашене тісто, стукнуло каменюками, та вже через мить під глиняним схилом лежала звичайнісінька купа каміння льодовикового періоду.

Микита та Олеся Горульки обіймали, пестили свого синочка, що тільки но повернувся зі страшної подорожі нутрощами дивовижних Артеп. Мишко соромився тих пестощів, та розумів, батькам потрібен час звикнутись з тим, що до них повернулась не дитина. З лабіринту ярів та балок в родину повернувся дорослий, не по рокам мудрий чоловік, який побачив та пережив за кілько годин таке, що іншим за все життя не доведеться. Чоловік, який на власні очі бачив, як утворюються та зникають світи, як порушується та відновлюється рівновага між тими світами.

Мишко відірвався від батьків, підійшов та міцно обійняв старого, сивого діда – пасічника Захара Пічкура. Той навіть зніяковів від прояву таких почуттів, та аж сльозу вронив.

А потім вже зовсім дивно. Парубок впевнено попрямував до рудого велетня Петра Руденко, що стояв осторонь від усіх, біля сутінкового провалля дверей у нутрощі млина. Підійшов, уважно придивився в очі мірошнику і несподівано міцно обійняв, тим висловлюючи свою вдячність та повагу.

Ото вже була несподіванка, особливо для Петра. Як так, все життя його цурались, звертались тільки за потреби, бо краще нього ніхто з млином не вправлявся, за нечисту силу мали. А тут обійми, повага….

• Хлопче, ти при собі? В тебе все гаразд? Запитав стурбовано, відсторонивши Мишка міцними руками.
• Так, все гаразд, посміхнувся у відповідь Горулько.
• А пригостіть нас, будь ласка чаєм, звернувся несподівано. Ви, дядько Петро запросіть до себе почаювати, а ви, дід Захар, діставайте з торби свої травки та мед, знаю, що при вас вони.

Сьогодні вже ніхто нічому більше не дивувався.

Мірошник гостинно запросив громаду за великий дубовий стіл, на якому де і взялись біла охайна скатертина, глиняні кухлі, полумисок з м’ятними пряниками та мідним чайником окропу. І вже через хвилину у кухлях парував смачний трав’яний чай.

Сиділи мовчки. Ніхто не наважувався першим заговорити. Тим більш, що пасічник з мірошником зиркали один на одного докірливими гнівними поглядами, від яких обидва ледь не займались полум’ям.

Першим, на правах герою останніх подій не витримав та почав розмову Мишко.

• От ви мені поясніть, що то воно було з тим млином іграшковим? Нащо ви ото, діду змову таку замислили!? Чи ви ще досі не зрозуміли, за стільки століть на цьому світі, що один без одного ви ніщо. Одного не буде, не буде й іншого.
• От уявіть собі, дід Захар, що я вас послухався, закинув ту іграшку до виру, затягло її в небуття, разом зі справжнім млином та його господарем, продовжив хлопець, втримавши паузу, уявіть, що вони зникли в цьому світі….

За столом панувала тиша. Всі намагались уявити собі картину цього світу, з діркою на місті старого млина….

• Та може не так вже і погано було б, невпевнено озвався Пічкур.
• А я не впевнений, можливо не так воно і добре буде, знову почав хлопець, як що млина з господарем не стане, то вам, Захаре прийдеться шукати якихось нових супротивників.
• А як на мій погляд, підхопила розмову Олеся Горулько, якщо спитати мешканців Некремінного, то вони б можливо зауважили, що їм краще без вас обох, без Руденко та без Пічкура. Спокійніше, якось воно було б.

Слова жінки вразили всіх присутніх. Знов зависла напружена тиша.

• Прості люди не потребують ваших змагань, не дочекавшись відповіді продовжила Олеся, і їм все рівно, хто ті перегони влаштовує, пасічник або мірошник, добро, чи зло. Люди живуть собі тихо, спокійно, а ви тільки заважаєте їм, створюючи занадто багато галасу та метушні.

І знову тиша. Знову чутно, як борошняна пилюка шурхотить в нетрях старого млина. Кожен з присутніх розмірковує, щось зважує, щось переосмислює.

Знову Мишко підтримав бесіду:

• Тобто, нічого доброго не буде, як що добро чи зло назавжди переможуть. Як що, наприклад дід Пічкур вмовив би мене відправити млина в небуття, як що зник би з нашого світу мірошник, то напевне, через деякий час Захару довелося перетворитись на власного запеклого ворога. Бо кожному, завжди потрібна яка не будь протилежність. І така перемога не дасть нічого доброго. Все це досить просто. Не розумію, чому знадобилось через усе це пройти, щоб зрозуміти такі прості речі.
• Це все тому, що це намагались з’ясувати тільки ми з Пічкуром, тільки дві потойбічні протилежні сутності. І ми намагались це зробити без людини, несподівано озвався рудий Петро. Сказав, як підсумував, як відрізав.
• Але ж кожен, рано чи пізно стає на чийсь бік, невпевнено заперечив Захар, вже розуміючи, що зараз почує від хлопця, який на його очах перетворився на чоловіка. І таки не помилився.
• Можливо і так. Але я вважаю, що можна і навіть потрібно відстоювати свою власну думку, свою власну позицію…. Промовив Мишко і з німим запитанням підвів очі на співрозмовників.

І знову тиша. Всі розуміють, найважливіші слова сказані. Все підсумовано. І краще за останнє речення вже важко щось промовити. То ж навіщо зайве базікати.

Останній сонячний день спекотного літа добігав кінця. Наступної доби з боку Артеп прийдуть важкі вологі хмари і Некремінне зануриться в першу дощову прохолоду осені. А зараз велике червоне сонце зморено ховалось за обрієм, багато чого побачивши за цей нескінчений день, та назавжди запам’ятавши почуте у затінку старого млина, за масивним дубовим столом.

В бік сонця, на Підварок до рідної хати повільно віддалялась сім’я Горульок, жінка, чоловік та хлопець, чи парубок, за сонцем важко було розгледіти. А біля жердин огорожі старого млина на Тихощині ще довго було помітно дві чоловічі постаті, кремезна та невеликого зросту худорлява, доки не розчинились вони в вечірніх сутінках, що лагідно огортали засинаючи село.

В Некремінному все заспокоїлось. Нечиста сила так само раптово зникла, як і з’явилась. Рівновага відновилась.

Як завжди розмірено обертав крилами потемнілий від часу млин на Тихощині. Рудий Петро приймав селян за дубовим столом в коморі.

Гули бджоли в охайних вуликах на Козачку. Дід Пічкур пригощав односельців запашним солодким медом.

А в перші дні осені старий пасічник навідався до кожної оселі в Некремінному, завітав до кожної родини та пригостив усіх надзвичайно смачним, навіть чарівним чаєм з запашних трав, що за його словами раз на кілько десятків років квітнули в потаємних закутках старих Артеп. І люди забули всі негаразди, що трапились в селі наприкінці літа, всі жахіття, що коїлись в принишклому від жаху Некремінному.

Життя було як завжди. Трохи доброго, трохи поганого. Але всього в міру, не більше і не менше.

Тож загалом була в селі рівновага та спокій.

*******

Тиша в бабиній хаті.

Чутно, як десь біля вхідних дверей вовтузиться цвіркун, облаштовуючи затишну домівку в потаємному куті.

Довга була казка. Багато чого треба запам’ятати та переосмислити. А скільки запитань у малечі.

Першим не витримує старший хлопчик Борис:

• Бабо, а що воно далі з Мишком Горулько сталося?
• Та що сталося, баба Гавришиха виринає з думок та спогадів, виріс добрий чоловік. Розумний, відповідальний. Невдовзі старостою односельці його обрали. І не дарма, добрим хазяїном був. При ньому Некремінне чи не найкращі свої часи існувало. Врожаї добрі, скотина здорова та плодовита, мир та злагода.
• А що, ті події ніяк не згадувались? Підхопила питання середня онука Галина.
• Ні, про перетинку між світами ніколи він не згадував та нікому не розповідав. Ось тільки з часом почали люди в Артепах сіно косити. Скотини багато в селі було, то ж звичайних сінокосів не вистачало. От і підкошували потроху там де схили пологі. Добре там сіно було. Тільки Мишко ніколи в Артепи ані ногою не заходив, хоч і не далеко від його хати яри починались. А так, все, як завжди, спокійно,затишно. Рівновага, що його казати.
• А Руденко з Пічкуром і досі в селі живуть? Хтось із онуків таки наважився спитати те, що у кожного на язиці крутилося.
• Та де ж ви їх бачили, посміхнулась Гавришиха, і млина того вже хто зна скільки нема, і вже ніхто не згадає де пасіка Захара була. Якось вони тихенько, непомітно розчинились у часі. Ніхто навіть і не помітив.
• Все, діточки, схаменулась баба, ходімо на вулицю, треба ще курей гусей нагодувати позачиняти, бо вже сонечко до обрію схиляється.

На дворі хто бабі допомагає, хто ще трохи бавиться перед вечерею. А старші онуки зібрались до купи, та тихенько, щоб баба не почула домовляються, як наступним літом в Артепи потрапити, перетинку між світами пошукати. Може хоч залишки Скаменюшника знайти. Хоча і не ті вже Артепи, зменшились, погладшали пагорби, майже позасипались яри, та хто зна, дива трапляються.

Сонечко сховалось за обрієм. Сутінки оповили принишкле село. Тиша навкруги. Тільки здається, як на Тихощині, десь на початку великої балки Артепи обертаються зотлілі крила примарного вітряка.