Чаклун Ох. Казка третя

Казка третя. 

Він гарна людина? Підозріло спитав староста.
Він гарний чарівник. А яка він людина та чи людина взагалі, я не знаю, бо ніколи його не бачив.
Казки баби Гавришихи

 

                                                                   *****

Некремінне завмерло від полуденної спеки. Вже третій тиждень не було дощу. Розжарений вітер зі степу здіймав висушену пилюку та гнав її вздовж спорожнілого шляху. Все живе ховалось у затінку та намагалось триматись як найближче до води.

Ось коли Гавришиха раділа, що мешкає в старій, глиняній хаті вкритою очеретом. Що не кажи, а знали пращури з чого будувати. На дворі спека неймовірна, а в хаті прохолодно та затишно. Обід наварено, до вечора на город і не потикайся. Онуки вовтузяться в прохолодній кімнаті. Награлися, почитали книжок та вже починають маятися.

Саме час для казки.

Гавришиха повкладала онуків у ліжка, вкрила легенькими ковдрами та чекає, доки припинять гомоніти. Діточки вже зрозуміли, що зараз буде казка то й один одного втихомирюють.
Нарешті замовкли. Причаїлись.
 – Гарні дітки, -каже баба, – мабуть казку чекаєте?
 – Звісно чекаємо, ти ж наступного разу обіцяла про чарівника якогось розповісти.
 – Так, обіцяла. То повертайтесь личками до стінки, заплющуйте оченята і слухайте.

Одного спекотного літа почали мешканці Некремінного помічати незвичайні речі, що час від часу траплялись в Некремінському лісі.
То блукають люди там, де начебто кожне дерево знайоме, та сто разів ходили. А кружляють на одному місці, немов нечиста морочить.
То іде собі чоловіче крізь ліс і раптом марення якесь починається. Півень кукурікне і ніби за кущами завовтузиться, навіть пір’я кольорове побачиться. А дійде до кущів – нічого.
То, наче риба в річці плесне, але ж і близько річки не було в тому лісі.
То, здалеку як дід на пеньку сидить та зітхає, охо – хо. Підійдеш ближче а то гілка стара із-за пня стирчить.
Поповзли чутки по селу, щось не добре в лісі коїться. То ж люди без зайвої необхідності крізь ліс ходити припинили.
Але, молодим та завзятим досвід предків не указ. Доки власним лобом не гепнуться об стіну – не прислухаються до порад старих.

Так от і Андрія Склярова понесла нелегка до родичів на Гусарівку через ліс Некремінський, хоча й чув погане про нього.
Ось іде він стежкою знайомою, радіє, що в затінку, не по степу пекучому. Думками десь далеко блукає. Пройшов повз величезного старезного дуба – діда лісового.
А треба вам сказати, що ліс той був дубовий. Хтозна, як та звідки він виріс, бо навкруги, на сотні верст дуби більше ніде не росли. Місцеві цим питанням не дуже переймались, був собі ліс та й був.

Так от, іде собі Андрій далі. Пройшов повз величезного старезного дуба – діда лісового…
Зупинився. Повернувся думками в навколишній світ. Озирнувся навкруги;
 – Та я ж вже здається розминався з цим деревом. Маячня якась…
Струснув хлопець головою, протер очі, ще раз озирнувся та попрямував далі.
Потроху заспокоївся. Повеселішав.

Підходить до старезного дуба…
 – Тьху, бодай тобі трясця! Чи то нечиста мене морочить, чи спека зовсім розум затьмарила.
Моторошно, ніяково стало Андрію. Холодом потойбічним на нього з лісу повіяло.
Позадкував хлопець, доки не вперся спиною в дерево та так по стовбуру сповз на землю, м’яким місцем на пожовкле листя усівся. Заплющив очі та ну ж бо «Отче наш» читати. Раніше цю молитву запам’ятати не міг хоча б до половини, а тут шпарить без зупинки, слово за словом від зубів відлітають.

Скільки він так молився не пам’ятає, зовсім у часі загубився. Але, полегшало хлопцеві. Відпустило потроху.
Підвівся та пішов повз старого дубу, не дивиться на нього, знай собі повторює «Господи, помилуй…», та хреститься безперервно. Іде все скоріше, молиться, назад не обертається, навкруги не погляда, лише під ноги уважно дивиться.
Під ногами захлюпало потроху, то значить до болота вийшов. Насмілився Андрій, підвів очі від землі, озирнувся навкруги.
Так і є. По ліву руку лісове болото розляглося. То йому правіше треба забирати, бодай на потрібну стежку й потрапить. А там через велику галявину, ще трохи лісом і до степу вийде.
Прискорив Андрій кроки. Між дубами посвітлішало, мабуть до галявини наблизився. Зітхнув з полегшенням.
Здалося, край галявини чоловік на пні сидить. Це вже зовсім добре, не один він у дивному лісі, ще жива душа є. Вже не так лячно буде.

Поспішає хлопець, вже розгледів, що чоловік схожий на діда в дивному капелюсі, наче шляпу з величезного мухомору на голову нап’яв. Та тут спотикнувся об гілку суху, ледь не впав;
 – Бодай тобі трясця, вилаявся Андрій, жбурнув перешкоду ногою та знову підвів очі на діда…
А діда вже нема. Замість нього кущ за пеньком трухлим, та мухомор чималий поряд красується.
Невже примарилось, невже знову маячня починається.
Покинули сили Андрія. Впав він на траву. Закрив лице руками і ледь не плаче. А навкруги пташки цвірінькають, вітер листям на деревах шелестить. Лежить хлопець, бідкається на долю.
Аж раптом повна тиша запанувала навкруги. Ані звуку, ані шелесту. Чутно лише, як кров у вухах пульсує. Та хтось зітхає поряд:
 – Охо – хо, Ох, Охо – хо..
Сполохнувся хлопець, наче пружина на ноги підскочив, озирається в усі боки. Бачить, під деревом дід стоїть, до стовбуру прислонився. Руками на палицю спирається. Сива борода, великий гачкуватий ніс, льняна ряднина на тіло одягнута, на голові капелюх червоний, а безкольорові, наче риб’ячі очі уважно за Андрієм спостерігають. І зітхає дід:
 – Охо – хо, Ох, Охо – хо… і жалісно так на парубка дивиться, головою качає на свої зітхання.
Запаморочилось в Андрієвій голові, знепритомнів хлопець.

І наснився йому дивний сон.
Наче іде він по лісу Некремінському, але не той це ліс, з дитинства знайомий. Буцім то став він втричі більшим. Дуби навкруги величезні, старезні. Десь вгорі недосяжно височіють розкидисті крони дерев. Затишно навкруги, покійно. Сонце крізь листя візерунки на землі складає. Якісь дивні, неймовірної краси птахи уважно спостерігають за Андрієм, сидячи на міцних гілках.
Поряд струмок музикою дзюрчить, прохолодою приємною віє.
А із за дерев спів дівочий луна, надзвичайної краси спів, неземний якийсь, наче янголи в затінок лісовий на перепочинок з небес спустилися та пісню заспівали.

Виходить Андрій на велику галявину вкриту травою соковитою, квітами краси невиразної.
Посеред галявини хата стоїть під очеретом, біленька, акуратна, паничами оповита, наче іграшковий будиночок серед лісу.

На призьбі дідусь сидить, а біля нього звірята лісові бавляться, білки, зайці, їжаки.
 – Підходь Андрію, сідай поруч, каже дід, зачекався я тебе.
 – Та хіба ж ми діду знайомі, питає хлопець, і з якого такого переляку ви на мене чекаєте? Чи ми про щось домовлялись?
 – Може й не домовлялись, але дуже мені пити хочеться, ось і чекаю, коли ти мені води прохолодної з криниці подаси. Не вважай за працю, набери будь ласка цеберку, уваж старого.
Озирнувся Андрій, а біля хати колодязь з’явився, і цеберка на мотузці край стоїть.
Як літнього чоловіка не напоїти. Підійшов хлопець, взяв цеберку, нахилився над колодязем та так і полетів в темряву, назустріч воді крижаній…

Із цупких обійм сновидіння Андрія висмикнула крижана вода, яка лилась йому на обличчя, розтікалась по шиї та спині.
Він інстинктивно відсахнувся від водяного потоку, розплющив очі та скочив на ноги.
По мокрій одежі стікала вода та утворювала калюжу. Поруч посміхаючись стояв сивобородий дід в червоному капелюсі із цеберкою в руках.
Андрій єдиним поглядом охопив простору сонячну галявину, біленьку хату вкриту очеретом, колодязь, діда…. Боляче вщипнув себе, кілька разів блимнув очами та аж застогнав від безсилля та відчаю.
А дід вже протягував йому рушника білого;
 – На, обітрись, каже, та не стогни, очима не кліпай а ідемо в хату. Поїсти та відпочити тобі б не завадило.
Робити нічого. Підвівся хлопець, рушником утерся та понуро пішов за дідом.

Переступивши поріг зупинився здивований.
Всередині хата була в декілька разів більша, аніж зовні здавалась.
Андрій стояв на порозі просторої кімнати з високими вікнами по п’ять з кожного боку. Посередині стояв величезний обідній стіл із дубу, довгі лавки.
В протилежному кінці чимала піч, обкладена кахлями та з обох боків двері в інші кімнати. Поміж вікнами, вздовж стін старовинні різьблені меблі з темного горіхового дерева. Десь, високо під стелею висіла багаторівнева люстра з товстими восковими свічами.

 – Та проходь вже, не стовбич на порозі. І запам’ятай: “Не завжди вір очам своїм”.
 – То ви мене ще й повчати будете? Роздратовано відповів хлопець, здається я в учні не напрошувався.
 – Не напрошувався, але мабуть доля так вирішила, то ж будеш навчатися, а я буду вчити. Так воно є.
Відповів дід, наче відрізав.
Робити нічого. Коли доля така, поки треба підкоритись, а там побачимо, поміркував Андрій та пройшов в хату.

Присів до столу і роздивляється навкруги. Доки озирався, на столі незнамо звідки з’явилась скатертина а на ній казан борщу, хліб свіженький, картопля варена, сальце, овочі свіжі. Диво та й годі.
Андрій вже починав звикати до тих див. Тому, без зайвого сорому щільно пообідав та чекає, що далі буде.

 – Ну, то давай знайомитись, каже дід, про тебе мені майже все відомо. А я чаклун тутешній. Ох мене звуть. Чаклун Ох.
 – А хіба чаклуни бувають, обережно питає хлопець.
 – А хіба в тебе ще є сумніви, хитро примружив очі чаклун, чи може ще по лісі побігаєш, до дому стежку пошукаєш?
 – Та мабуть на сьогодні вже набігався досхочу, відповів Андрій, ти, діду наче б то відпочити пропонував, досить вже біганини.
 – То й відпочинь.
Каже Ох і веде його в двері, що праворуч від пічки.
А за тими двірьми кімната чистенька та світла. Ліжко зі свіжою білизною, шафа з книжками, лавка під вікном, стілець та сундук великий, старовинний.
 – Ось твоя кімната, каже чаклун, сьогодні відпочивай, а завтра, як півні заспівають, то й навчання твоє почнемо.
Хлопець настільки втомився від подій, що не змусив себе двічі прохати. Роздягнувся, ретельно склав одяг та улігся на м’яке ліжко. Заплющив очі і миттєво поринув у сновидіння.

Наснилась йому рідна хата на Підварку, матір з батьком занепокоєні, з-за тину сина виглядають, чи не з’явився він в полуденному мареві на пропеченій сонцем дорозі…

Чує Андрій, крізь сон – півень заспівав.
І тієї ж миті якась сила силенна підняла його з ліжка. Стоїть посеред кімнати, очі ще від сну злипаються, а знову лягти не може.
То робити нічого. Вмився хлопець, рушником втерся та вийшов до зали обідньої.

Там вже молоко в глечику на столі та свіженькі пиріжки з потрохом. На лавці Ох сидить, посміхається.
 – Сідай но синку, поснідай та за науку твою візьмемось.
Хлопець мовчки налив кухоль молока, з’їв кілько пиріжків, подякував, підвівся з за столу і попрямував на двір.
А сам собі міркує:
 – Ох, судячи з усього чаклун досвідчений.
Щодо прямого супротиву в мене ані сили ані досвіду поки що не вистачає.
Крім того, як би там не було, а кортить таки ворожбі корисній в чаклуна повчитись.
Тож, поки буду вчитись, та приглядатись, як у слушну мить п’ятами накивати до рідної хати.
На тому хлопець й порішив.
Почав старанно навчатись справам чаклунським, при цьому жодної миті про втечу не забуваючи.

А треба сказати, що вчив чаклун Ох старанно. Ось тільки ніяк не міг Андрій зрозуміти, навіщо діду та морока.Та то таке. Всьому свій час.
А зараз…

Зараз із-за дерев вставало сонечко. На соковитій траві блищала ранкова роса і важкі пасма глевкого туману незадоволено поступались сонячним проміням, ховаючись в ярах, край галявини.

Посеред двору, босоніж стояв чаклун Ох у лляній сорочці та своєму червоному капелюсі. Лицем на схід, замруживши очі, наче кіт, та м’яв між пальцями полотняний мішечок на мотузці.
 – Підходь, хлопче, будемо до навчання твого готуватись.
 – А хіба ж я ще не готовий, здивувався Андрій, я вважав, коли ви вже мене зачарували, то мабуть щось в мені здибали. А мене виявляється ще й готувати треба.
 – Ти щоки дуже не роздувай, різко відповів дід, наче батогом клацнув, ти навіть уявити не спроможний, скільки таких, як ти самовпевнених згинули. Чаклунство справа не жартівлива. Поваги та обережності великих до себе потребує. Тож-бо хвоста не розпускай, а сумлінно слухай та виконуй, що кажу. Так було, так є, так буде.
Сказав, як відрізав.

 – Перш за все, хлопче, чаклун має бути захищеним. Як від створінь потойбічних, так і від звичайних смертних.
 – Пам’ятаєш, які чарівні пісні співали русалки та мавки, коли ти у вісні в мій ліс потрапив. Тож треба від них оберігатись, тим більш ти хлопчина видний. Вони відразу тебе пригледіли.
 – То ось тобі оберіг від чарівниць лісових та річкових. Одягай, і доки сили чаклунської не набудеш, не знімай ані вдень, ані вночі.
І одягає Ох на шию Андрію мішечок невеличкий на мотузці, котрий в руках вертів. Та промовляє:
В торбинці цій сушені полин, м’ята та любисток. Вони тебе від залицяльниць тутешніх боронити будуть.
Торкнувся дід долонею оберіга і урочисто промовив:
Іван та Марія! Бережіть мені Андрія! Так було, так є, так буде!
Хлопцеві аж подих перехватило. Де, та й хто такому навчить. Кожне слово, кожен рух чаклуна ретельно запам’ятовує, бодай маленьку дрібничку втратити боїться.

А Ох знай собі навчає:
 – Ось тобі хлопче ремінь.
І з цими словами дає Андрію широкий шкіряний ремінь з міцної свинячої шкіри. Пряжка на ньому кована, бронзова. На ремені закріплено кілька бляшанок мідних, старих, позеленілих.
 – Задача тобі, синку така. Бляшанки начистити, щоб були наче дзеркало. Накреслити на них знаки чарівні, в книзі їх знайдеш, що в твоїй кімнаті на столі лежить, там і різець поруч.
 – Потім ремінь очистити треба. На те чотири помічника тобі: вогонь, вода, земля та повітря. В книзі про все досконало написано.
 – Це тобі на сьогодні завдання. По поїсти забажаєш, заходь до обідньої кімнати, обіпрись на стіл двома руками та промовляй: «Звари мені борщику в новенькому горщику». То все тобі й буде.
 – А я втомився. Відпочивати хочу. Мене не шукай та не чіпай. Завтра вранці, як півень заспіває продовжимо науку твою.
Сказав дід, обернувся круг себе на одній нозі та згинув невідомо куди.

Андрій до вечора старанно виконував завдання чаклунські.
Вивчав книгу старовинну, бляшанки чистив, знаки – оберіги креслив, ремінь очищав.
Спочатку розклав не велике багаття з дрізок ясена, та кілька разів провів ременем над полум’ям, у вогні його очистивши.
Потім пішов до струмка, поклав ремінь на мілині в течію, та пополоскав його в крижаній водиці. Доки бовтався, прислухався, як в очереті хтось вовтузиться. То русалки підпливти намагались, та мабуть діяв амулет дідів, жодна так і не наблизилась, тільки зітхали жалібно.
Далі притрусив ремінь попелом з землею перемішаним, та повісив на вишневу гілку біля хати, там де вітерець свіжим повітрям найкраще обдував.
Пообідав. Стіл справно відгукнувся на промову чарівну, нагодував, напоїв хлопця.
Непомітно промайнув день в справах нових, незвичайних. Ось вже і сонечко дійшло до обрію на заході. По галявині к хаті протягнулись довгі вечірні тіні від величних дубів.

Хотів Андрій ліс обійти по краю галявини. Розвідати, може де стежка якась, людська, або звіряча. Та настільки втомився, що відклав це на потім. Крім того, дуже йому кортіло далі справі чарівницької повчитись.
Так і вирішив. Посидів на призьбі до густих сутінок. Вмився водою прохолодною, зайшов в свою кімнату, роздягнувся та спати ліг.

Наступний ранок розпочався майже як і попередній.
Посеред двору, босоніж стояв чаклун Ох у льняній сорочці та своєму червоному капелюсі. Лицем на схід, замруживши очі, наче кіт. В руках тримав шкіряний пояс, над яким вчора так старанно попрацював парубок.
 – Ну що, хлопче, почав дід, не зачіпали тебе вчора русалки та мавки. Впевнився, щодо захисту чаклунського. Ото ж, бо.
 – Та все я зрозумів, відповідає Андрій, досить мене соромити.
 – Ну, досить то й досить, примирливо завершив Ох, нам треба ще захист твій зміцнити та навчання продовжувати.
 – Підійди но хлопче, руки підійми вгору та склади на голові, на тім’ячку, а я не тебе реміня вдягну. І добре запам’ятовуй, що промовляти буду. На завжди запам’ятовуй

Підійшов Андрій, руки на голові склав, приготувався уважно слухати.
Бачить, на ремінь чаклун ще мотузку конопляну додав, по спіралі закрутив, і п’ять вузлів на тій мотузці зав’язав.
А Ох тим часом ремінь на хлопця одягає та чітко, розбірливо заклинання промовляє:
Зав’яжу я в славу Перуна по п’ять вузлів на цій зброї, нехай зберігають вони тебе від всякого стрільця немирного, невірного, захищають від його рушниці та луків і всілякої ратної зброї. Ви, вузли загородіть стрільцям усі шляхи й дороги, замкніть усі їх рушниці, сплутайте усі їх луки, пов’яжіть усю їх ратну зброю. В моїх вузлах уся сила могутня. Нині і вічно і від віку до віку.
 – Ось, так. Ремінь цей завжди вдягай, куди б ти не йшов. Йдеш за поріг – завжди в ньому. Це є твій захист, твоя броня.
 – Якщо вже застала біда в дорозі, скидай з себе ремінь і кидай його вперед себе. Тим загородиш приступ усьому лиху, хоч би те лихо було чоловіком чи чим іншим.

Десь зо три тижні тривало подальше навчання.
Парубок навчився трави цілющі, коріння чаклунські розрізняти. Навчився, в яку пору часу, з якими примовляннями їх збирати та готувати. Всілякі настоянки, суміші, збори…
Були й такі суміші з грибів та ягід диких, що від них паморочилось в голові та видовища різні траплялись.Одного дня Андрій, по завданню чаклуна старанно розтирав чудернацькі гриби, схожі на білі кульки. При натисканні з них пхукали хмарки білісого туману та осідали навкруги наче попіл.
Сонце пекло неймовірно. Хлопець спітнів та утер обличчя краєм рушника, на якому з грибами порався, та який скрізь був вкритий попелом їхнім.

Через деякий час марення в нього неймовірні почались.
Дивиться на хату, а вона старезна, перекошена, в землю вросла. Стіни майже ніколи не білені пообсипались, плямами моховими вкрились. Очерет на криші прогнив так, що крокви, наче кістки побілілі стирчать. Димар і зовсім розвалився.
Андрію моторошно від того видовища стало.

А тут ще чаклун Ох до нього підходить. Хлопець як підвів очі на нього, так і закляк.
Стоїть перед ним потвора потойбічна. З під брудного лахміття виглядають руки та голова вкриті потемнілою зморщеною шкірою в струпах і виразках, звисаючи жахливими клаптями на вузлуватих суглобах.
Напівзотліла ганчірка на голові, яка колись мала червоний колір. З по під неї вигляда гачкуватий ніс з волохатими бородавками та пекельним вогнем світяться нелюдські очі.

Потвора нахилилась ближче до хлопця, намагаючись зазирнути йому в обличчя.
Андрій відчув моторошний сморід та холоднечу, наче з відкритої могили і щосили відсахнувся.
Створіння видавило з себе дивний звук, схожий на тяжке зітхання; О-о-хо-х, прожогом кинулось до хати. Через якусь мить вискочило назовні, тримаючи в пальцях – кігтях склянку з маслянистою рідиною та миттєво влила її вміст у відкритий від подиву рот хлопця. Стукнуло кістяним суглобом по тім’ячку і той зімлів…

Коли темрява розвиднилась, Андрій відчув, що лежить на прохолодній траві а над ним схилився старий Ох, вдивляючись стурбованими вицвілими від часу очима. Звична біла льняна одежа на дідові, звичний червоний чудернацький капелюх… незмінна охайна, біленька хатка, старанно вкрита свіжим очеретом.
 – Діду… почав було хлопець.
 – Мовчи, наказав чаклун, пилу грибного ти ухопив, а від грибів тих марення всілякі починаються, хто й зна що побачити можна. Деякі навіть з глузду від них сходять.
 – Зараз я тебе до ліжка направлю, молочка свіженького проковтнеш та спи до ранку.
Та проспав він аж до ранку наступної доби, доки повністю від того жаху не відійшов. А дід скільки лізло напував його молоком.
Парубок начеб то одужав. Але десь глибоко, в напівсвідомості залишались сумніви, щодо правдивості дідової розповіді про ті гриби.
Та то таке.

Навчання тривало.
Однак, чим далі, хлопець все більш сумував за рідною хатою, батьками, сестрою меншою. Сумував за вранішнім клопотом матері біля пічки, покликом пастуха до череди…
Якось, дочекавшись слушної миті завів бесіду з чаклуном, спитавши дозволу провідати рідних.
Відповідь діда була різка та незаперечна:
 – І думати припини, хлопчисько нерозумний.
 – Від Оха ще ніхто не виходив, ніхто не повертався…
 – Так було, так є, так буде!
Сказав, наче відрізав.
Тієї самої миті, незнамо звідки хмара сонце закрила. По галявині протягом крижаним війнуло, чорні круки з дерев позлітали…
Ніяково хлопцеві стало, лячно. Тож бо до цього питання він більше не повертався.
Але й думок про рідних не покидав. Причаївся внутрішньо, закрився від діда.

А треба вам сказати, що спека того літа неймовірна була. Вже другий місяць ані краплі дощу, ані роси вранішньої на землю, від пекла змучену, не впало.
Трава на випасах зовсім пожовкла, здавалось від найменшого дотика на попіл перетвориться. Врожай на городах гинув потроху. Колодязі міліли.
Надумав хлопець справу одну зробити, та миті слушної чекав.

Був звичайний спекотний день. Сонце зависло в безхмарному розпеченому небі.
До вечора Ох вчив Андрія різним примудрістям чаклунським.
А як сонце почало за обрій хилитись, дід і каже:
Завтра мене увесь день не буде, справи в мене.
 – Ти, синку книгу чаклунську уважно вивчай. Запам’ятовуй все досконало. Читай про сили природні дощ, вітер, спеку – посуху, як їх викликати та зупиняти.
 – Надвечір я повернусь, все перевірю.
На тому повечеряли та й розійшлись по кімнатах. Засинаючи учень розмірковував:
Ось воно. Можливо більш слушної нагоди вже не буде.

Наступного дня, тільки но сонце підійматись почало, хлопець вже цілком занурився в премудрості науки чаклунської.
По обіді вивчив, як дощ та вітер викликати. І весь цей час, в голові у нього блукала думка про рідне село, про пожовклі сінокоси, потріскану від спеки землю, висушену пилюку степову.

Тож пообідавши, парубок остаточно прийняв рішення та взявся за справу.
Узяв на кухні великий полумисок, та з ним пішов в комору, де дід принаддя чаклунські зберігав. Поклав в нього водозбору сушеного кілько стебелів. Коріння лілії річкової та дві сушені жаб’ячі лапи. Налив пів цеберки води. Вийшов посеред галявини. Полумисок попереду себе поставив. Вперся широко ногами в землю, руки в боки, очима уважно небокрай огляда.

Довго так стояв, щось шепотів весь час, примруживши очі. Аж, помітив край неба хмарка ледь помітна з’являтись почала. Присів Андрій біля води та нуж бо руками вир крутити. Трави та коріння в круговерті тільки замаячили.
Став він потроху на ноги вставати, а полумисок в руках крутить. Вирівнявся в повний зріст та як закрутиться, наче дзиґа на місті, тільки вода з травою в різні боки по колу полетіли.
Доки вертівся, тричі встиг промовити:
Іди, іди, дощику!
Зварю тобі борщику
в новенькому горщику,
поставлю на дубочку.
Дубочок схитнувся,
а борщик линувся —
цебром, відром, дійничкою
над нашою пашничкою…
Потім випустив з рук знаряддя своє і зупинився.

Тим часом хмаринка потроху почала перетворюватись в досить велику дощову хмару.
Андрій уважно до неї придивляється і таке враження, наче в хлопця в руках мотузка міцна, невидима з’явилась. Піднялись руки вгору, у напряму хмари і почали робити рухи, буцім то тягнуть на тій мотузці щось з неба.
Чим далі, більш тяжкими ставали рухи. М’язи напружились, вени поздувались. На чолі піт проступив…
Хмара тим часом почала рухатись. Почала наближатись до лісової галявини, посеред якої стояв зосереджений на вправі Андрій. Наближаючись зростала в розмірах, темнішала на очах. Бугристі боки хмари колихались, наче м’яка оболонка, всередині якої коливалось озеро води.
А хлопець відкинувся, нахилився назад, ніби усією вагою тягнув повну води дощову хмару. Потроху став обертатись по годинниковій стрілці, розкручуючи свою здобич, наче намагаючись заджбурнути її за обрій. Розкрутив щосили та відпустив на схід, туди де хата його рідна була, городи та пашні людські.
Як відпустив, щосили прокричав:

Ой дощику-накрапайчику, накрапай,
чорну хмару на Некремінне наганяй!

Величезна хмара наче завмерла на мить, порозмислила, та попрямувала у вказаному напрямку, невдоволено бурмочучи першим громом.
Андрій утер спітнілого лоба та без сил впав на м’яку траву, розкинувши руки.

Так і пролежав, майже до самого вечора. А з боку рідного Некремінного, з за лісу гуркотів грім та тягло дощовою свіжістю.

Хлопець ніжився від прохолоди, мляво спостерігаючи за круками, які по колу патрулювали лісову галявину.
Зненацька, відчув тягуче відчуття тривоги. В сонячному сплетінні з’явилась неприємна порожнеча, яка почала заповнюватись крижаним холодом. Усе його тіло кричало, било на сполох, закликало негайно діяти.
Андрій, наче пружина скочив на ноги і прожогом кинувся до своєї кімнати. Ухопив захисний пояс, одягнув зімлілими руками. В коморі поклав до кишені склянку с пилом грибів, котрим колись отруївся, мішечок попелу та конопляну мотузку, вимочену в купальській росі. І вискочив на двір.

Сонце вже сіло, але темрява ще не оповила простір зоряною ковдрою. Був час сутінок, які заповнювали порожнечу між днем та ніччю.
В лісі, з напрямку, куди пішла хмара дощова, почувся шурхіт і тріск зламаних гілок. Задув з того боку вітер, але вже не з дощовою свіжістю, а розпечений, наче з горну ковальського.
Щось сунуло звідти. І Андрій відчував, сунуло щось не добре.
Шурхіт зростав і край галявини з’явилась темна постать, яка швидко рухалась в його бік.
Хлопець впізнав примару.
Впізнав жахливе створіння зі свого «грибного» марення.
То не було видіння, промайнула жахлива здогадка, то була реальність.
Маренням було все, що він вбачав до цієї миті. Тільки під дією чудернацьких грибів йому на мить відкрилась завіса мороку.

А зараз, навіювати морок вже зайве. Умовності відкинуто. Все стало на свої справжні місця.
Всі ці думки промайнули в голові найкоротшої миті.

Руки тим часом самі собою здобули з карману склянку з грибним пилом, відкрили її та відправили до рота майже половину вмісту.
І Андрій раптом опинився в якомусь новому, незвичайному стані.
Оціпеніння пройшло. Від переляку й сліду не залишилось. Настав дивний спокій. Час уповільнився.
Хлопець наче розділився на дві частини.
Одна частина його продовжувала стояти посеред сутінкової галявини. Ловко упершись ногами в землю, заклавши великі пальці за захисний ремінь, зосереджено спостерігаючи наближення небезпеки.
Друга частина наче здійнялась високо над землею та зависла колихаючись в повітрі. У неї не було тіла, тільки крижаний, спокійний розум. І цей розум, з висоти пташиного польоту бачив цілковиту картину, що відбувалась.
Та мабуть була ще якась, третя частина, яку не можливо описати, відчути, але, саме вона одночасно спостерігала, приймала рішення та керувала двома попередніми.

Тим часом чудовисько наближалось. У вечірніх сутінках вже можна було розгледіти брудне, напівзотліле лахміття, виразки на зморщеній шкірі, вузли кістяних суглобів, а з під залишків червоного капелюха звірячою люттю палали очі, в проваллі очниць обтягнутого шкірою черепа з рідкими клаптями сивого волосся.
Так. Це був чаклун Ох.
Але, це був не чаклун Ох.
Це було найпотворніше створіння із жахливих закутків темного чаклунського світу.

Хлопець вже чув огидний сморід, невиразне бурмотіння якогось закляття, шурхіт лахміття.
Невловимим рухом скинув Андрій з себе пояс та щосили жбурнув поперед себе на землю.
Чаклун наче на стіну кам’яну налетів. Вліпився так, що аж гикнув від зіткнення. На декілька кроків відкинула його сила невидима.
Спалахнули очі полум’ям, та з шаленим натиском знов на хлопця накинувся, знову його відкинуло, але цього разу не з такою силою, та ще й наблизився трохи.
Потвора несамовита кидалась на перешкоду, простягаючи страшні пазури до хлопця, щоразу просуваючись вперед. Захист слабшав, а чаклун наближався.
Та й парубок часу не гаяв.
Відступив на кілько кроків і попелом з вогнища Купальського коло навкруги себе насипав. Став лицем до створіння і промовив:
Ніч темна, ніч тишна,
сидиш ти на коні буланому,
на сідлі соколиному,
замикаєш ти комори,
двері та хлівці,
церкви й монастирі!
Замкни моєму ворогові
губи-губища,
щоки-пращоки,
очі-праочі,
щоб він на мене, народженого і хрещеного Андрія,
зубів і очей не витріщав,
гніва в серці не мав,
щоб усе поважав
і в добрих подумах мав.

Чаклун тим часом дістався до реміня та від люті шаленої на дріб’язк його шматував.
Закінчивши зі справою цією, наче заспокоївся трохи, сповільнився, лише дихав часто.
На декілька кроків наблизився до хлопця, зупинився і уважно на нього погляда, схиливши огидну голову трохи на бік.
 – Ох, що ж ти наробив, промовив невідомим глухим голосом, навіщо село дощем врятував!
 – Ох-хо-хо, темні справи ти ж повинен був робити!
 – Темну! Темну справу першою зробити зобов’язаний був!!! Зірвався на лемент дикої, смертельно пораненої тварини.
 – Нема тобі прощення, помри, хлопчисько нерозумний… знову спокійним, наче буденним голосом закінчив.
Замовк на мить. Голову опустив. Завмер.
І зненацька, з шаленою люттю, наче сама темрява кинувся на свого колишнього учня.
Від несподіванки хлопець відсахнувся від такого натиску та ледь не випав за межі кола.
Але встояв.

І почалось справжнісіньке пекло.
Чаклун налітав на невидимий захист, який утворювало коло. Бився об нього. Шкрябав страшними пазурами. Промовляв закляття різні.
Але, чаклунство кола доки що трималось, наче фортеця від штурму.

Ох втомився. Невдоволено бурмочучи різні прокляття всівся на землю, спиною до хлопця та завмер на кілько хвилин.
Зненацька скочив на ноги, наче молодий парубок і прожогом кинувся до свого чаклунського лігва, старої, напів зруйнованої хати – примари.
Андрій насторожився. Щось воно вже замислило, те кляте створіння.
Так і є. Ох вже вийшов і впевнено прямував в його бік. В руках тримав торбину наповнену якимось зіллям.
Не промовляючи жодного слова пійшов навкруги завмерлого хлопця. Дістав з торби жменю жовтого порошку, на відкритій долоні підніс на рівень обличчя і почав дути на невидиму захисну стіну.
І так коло за колом.

Андрій помітив, як чорніла та скручувалась трава там, де на неї потрапляв просипаний порошок. Дуже те йому не сподобалось.
І цього разу він не помилився.
Всім своїм єством відчув, як під впливом чарівного зілля захист почав слабшати, ніби розчиняючись в хмарах жовтого пилу.
Невідомо, скільки ще протримається коло чарівне. А як чаклун його зруйнує відступати вже нікуди і боронитись більш нема чим.

То ж, треба приймати якесь рішення. Приймати, як найшвидше.

Андрій сів на землю схрестивши ноги по турецькі, склав руки на грудях, заплющив очі і спробував ні про що не думати, розчинитись в часі.
Це було складно в тій ситуації. За колом тупотів Ох, дмухаючи зілля, захист з кожною миттю слабшав. Але, іншого виходу не було.

Не знамо, скільки хлопець так просидів, доки в його голові почали включатись картинки з минулого.
Ось він нахиляється над колодязем, набрати води і крижана безодня, наче засмоктує його у вир іншого світу;
Ось чаклун Ох розповідає, як за допомогою мотузки, вимоченої в ранковій росі на Купала, можна забрати у сусідів врожай, проклавши її по землі з хазяйських городів до своєї хати;
Дід поспіхом забирає у Андрія цеберку, коли той намагається набрати води та забороняє йому навіть наближатись до колодязя ближче, ніж на п’ять кроків;
До колодязя ніколи не наближаються звіри та птахи не сідають…
Андрія наче струмом електричним вдарило, наче блискавка спалахнула. В голові склалось що і як треба робити.
На роздуми та вагання часу вже зовсім не залишалось. Або діяти зараз не розмірковуючи, або вже ніколи…

Хлопець дістав з кишені склянку із зіллям грибним, найтяжче, що в нього було. Прив’язав її з одного кінця до мотузки, просоченою росою Купальською. Підвівся на ноги і почав розкручувати, поступово збільшуючи коло та прицілюючись в колодязь.
Він розумів, що другої спроби не буде. То ж не квапився. Робив все спокійно та виважено, на скільки це можна було робити в його становищі.
Андрію допомагало те, що чаклун зосередився на руйнуванні захисної припони на його шляху. Захист майже сходив нанівець, і потвора вже передчувала близьку перемогу та розправу над знахабнілим учнем. То ж уваги на нього на звернула.
Крутнув ще раз, другий та з усієї сили запустив мотузку до колодязя…

В нього вийшло!
Вийшло все саме так, як треба було. Хоча сам не зовсім розумів, як саме треба та звідкіль він це знав. Але, тієї миті було не до роздумів.
Хоч там як, та край мотузки з прив’язаною пляшкою звісився в колодязь, а інша частина рівно вляглася по землі.

Чаклун зрозумів, що щось трапилось. Відірвався від своєї переможної справи. Озирнувся навкруги. Помітив мотузку та зацікавлено на неї витріщився.
Доки нічого не траплялось.
Невже я помилився, з жахом подумав хлопець, невже марно все. Невже доведеться загинути в обіймах пекельної потвори.
Андрій замружив очі від відчаю.

Та раптом почув якийсь шурхіт і несамовитий крик створіння. Крик відчаю, безнадійності і болю.
Розліпивши очі побачив картину, в яку важко було повірити, яка могла наснитися тільки у найстрашнішому сні.
Темне око колодязя перетворилось на величезний вир, який, наче бездонна прірва засмоктував все навкруги.
Мотузка, яка послужила спусковим гачком всього, що почало відбуватись, світилась сліпучим золотим світлом. Земля по під нею кипіла, наче окріп, розкидаючи в боки бризки з грудок землі та камінців.
У вир летіла зірвана з землею трава, кущі. Зі старих дубів круг галявини спочатку позлітали листя, потім дрібні гілки і врешті самі велетенські дерева із гучним тріском рвали коріння і як тріски летіли в страшний отвір колодязя, скручуючись та переламуючись, наче у велетенських жорнах.
Замшіла хата – примара спочатку позбулась залишків покрівлі, вікон та дверей, а потім уся цілком здійнялась в повітря і зіщулившись в ком глини та переламаного гілля щезла в безодні виру.

Андрій побачив чаклуна.
Той вчепився в землю пазурами, а тіло, наче стара ганчірка майоріло в повітрі. Очі з ненавистю дивились на колишнього учня. Зморщені губи шепотіли страшні прокльони на нього та на весь світ.
Старий не витримував тяжіння виру і потроху просувався в бік колодязя, залишаючи в землі сліди від пазурів, наче борони на полі. З нього зірвало лахміття, потім залишки напів зітлілої шкіри…
То було жахливе видовище. На шаленому вітру, який утворював вир, колихались потворні кістки, що якимось дивом скорченими пальцями тримались за землю. Щось голосно тріснуло і жалюгідні залишки потвори на завжди щезли в пекельній безодні іншого світу підземелля, з останнім протяжним зітханням: О-о-х-х-х….
Тієї ж миті все скінчилось. Вітер вщух, а на тому місці, де нещодавно стояв колодязь, наче земля зачинилась, зрівнялась, наче ніколи нічого не було.

Тільки зараз хлопець зрозумів, що в нього навіть волосина на голові не поворухнулася. Можливо чарівне коло захистило, а можливо ще щось. Та то вже було не важливо.
Андрій озирнувся. Остаточно зрозумів, що нарешті все скінчилось. Він живий та навіть не ушкоджений. Безсило опустився додолу і втратив свідомість.

Так він пролежав до самого ранку. У реальність хлопця повернув сонячний промінь, що пробрався крізь віки та зігрів обличчя.
Навкруги був знайомий з дитинства Некремінський ліс. Звичайні дерева, звичайний вранішній гомін птахів.
Тільки лісова галявина була рівна, як стіл і на ній не росло жодної травинки, жодного куща або дерева. Не залишилось ані сліду від чаклунської хати, колодязя та чого іншого. Рівна, пуста, млява галявина.

Андрій підвівся, струсив одежу. Ще раз окинув оком місце нещодавньої битви… та не озираючись попрямував в бік рідного села, поступово пришвидшуючи ходу а згодом взагалі побіг.

********

Минула третя доба, як Андрій пійшов до Гусаровки, рідню провідати та зник. Односельці вже крізь обшукались. Хлопець наче крізь землю провалився.

На ранок четвертої доби двері в хаті Склярових відчинились. На порозі стояв Андрій.
Довге сиве волосся, засмагле обличчя. Просторе зручне вбрання із льону. І погляд… погляд старого мудрого чоловіка, який пізнав премудрість і таємницю життя.

Довго ще односельці теревенили про таємницю зникнення та появи хлопця. Але той мовчав та нічогісінько так і не розповів.
То ж розмови потроху вщухли і Некремінне зажило своїм звичайним життям. Землю орали, худобу пасли та діточки зростали.

Але, що цікаво.
З тих пір село ніколи не потерпало від посухи або дощів понадмірних. Буревії його осторонь обминали. Взимку морозів лютих не було а снігу вдосталь. По сусідніх селах то зливи землю змивають, то спека врожаї губить. А в Некремінном все гаразд. Коли треба дощик пішов, а коли треба сонечко пригріло.
Диво та й годі.

Селяни може щось і міркували собі про теє, але мовчали, бо все до ладу було. Тільки голова сільський, як посуха почнеться, прийде на Підварок до Склярових, сяде з батьком Андрія на призьбі, тютюном пригостить. Та розповість голосно, щоб хлопцю чутно було, що дощу давно не було, а для врожаю гарного саме на часі.
Потеревенить про плітки різні та піде собі. А на вечір чи ранок, бач хмара на село насунула та дощ пішов.

А дива в лісі Некремінському припинились.
Трохи згодом селяни знову через ліс почали ходити. Тільки з’явилась там галявина, на котрій нічогісінько не росло. Ані травини ані деревини. Звіри та птахи її обминали. Люди також не заходили. А що на неї заходити, порожня вона зовсім, лиса. То ж і прозвали її «Лиса поляна».
Та то таке.

********

 – Бабо, нерішуче подав голосу старший онук, а навіщо чаклун Ох вчив Андрія таємницям чаклунським. Від того ж сам потім і тирки отримав?
 – Те мені не відомо, задумливо відповіла Гавришиха, гадаю, він був впевнений, що хлопець, під чарами та мороком його чаклунським, першу свою справу темну наворожить.
 – А як вже став темним чаклуном, назад вороття немає. Так сталось, що Андрій рідне село від посухи врятував. А то добре.  – Таке тільки світлі, шляхетні люди роблять…
 – І з такої людини морок спадає, чари на них не діють. Шляхетність краще за будь-якого захисту.

 – А ви вже діточки, мабуть підіймайтесь. Годі «спати». Забалакала я вас.
 – Та то таке.